Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Звідки така упевненість?

Упевненості немає ні в чому. Але сам поглянь на всі ці вивіски, жалюзі, темно-червоні венозні серця. Увечері тут походжають голені бикуваті хлопці. Вони піклуються про те, щоб тутешніх дівчат ніхто не образив. А втім, хрін їх знає, про що вони насправді піклуються. Якось уночі ми поверталися з Ростиком, і він розпізнав серед них відразу двох франиківських бандюків. Обидвох не стало ще в 90-ті. Першому пустили кулю в живіт, а другий теж сконав якось так. Почесною смертю. І виявляється, своє потойбіччя обидва знайшли у Берліні. Готельний бізнес.

Тобі подобається тут жити?

Звісно. Це приємне місце. У квітні, коли я щойно сюди приїхав, під оцими деревами вічно лежала ще досить молода жінка. З такою копицею вогняного волосся, вся в якомусь шмотті. Усе її майно зберігалось у такому великому супермаркетівському візку, ціла гора всякого мотлоху.

Ти спілкувався з нею?

Моніка стала жартувати, що мені варто б з нею познайомитися. Може, потоваришуєте, казала вона. Я уявив собі, як час до часу запрошую її до свого помешкання — перепрати всі її незліченні шмотки. Початок роману.

Ненаписаного?

Ні. На щастя. Вона боязка і дика, вся аж тремтить від моїх дотиків. До неї поступово вертається пам’ять. Вона — вдова мільярдера, жертва інтриґ і медико-психотропних експериментів. Ми удвох розгадуємо її жахливу таємницю. Гепі-енд. Щойно Моніка з Анджеєм поїхали, як вона пропала. Так наче її ніколи й не було. Так наче її забрали — якась поліція чи санітари чи щось таке. Завжди під он тими деревами, уявляєш? Вона лежала там на своїх вошивих ковдрах — і вдень, і вночі.

Може, вона не могла ходити?

Може, вона могла літати. У тебе є квиток? Я все одно купую для себе.

У мене все гаразд. А тобі краще купити цілоденний. Він дійсний до третьої ранку.

Ого! Ми збираємося гуляти до ранку?

Це всього тільки пропозиція.

На цій платформі мені часто трапляються росіяни. Тобто люди, які говорять російською. Рускіє нємци. Теоретично це найгірше, що може бути, таке поєднання. Мало того, що рускіє, то ще й нємци. Жах! Особливо для травмованої центральноєвропейської душі. О, чув, що он та дівчина з банкою пива сказала своєму хлопцеві?

Не розчув.

І добре, що ні. Бо ти б затрепетав, принаймні внутрішньо. Зрештою, нічого дивного, що вони тут вічно тусують — унизу ж їхня крамниця, цілодобова. Супермаркет «Путін». Вони всі мають якусь причетність до нього. Щось вивозять, завозять. А кілька місяців тому зі мною трапився досить незрозумілий випадок.

Що саме?

Це було якось так перед полуднем. З вулиці хтось задзвонив у моє помешкання. Хоч я нікого не чекав. Але в цьому нічого надзвичайного не було — іноді так чинять усілякі поштові кур’єри. У них же немає ключа від брами, а пошту доставити вони все одно повинні.

Ясно, не мусиш це розжовувати так докладно. Однаково це була не пошта.

Ні, не пошта. Я зняв домофонну слухавку і запитав хто там.

Ну і?

Жіночий голос. Але таке враження, що вона не сама, з нею ще кілька людей — таке ледь уловне шамотання навколо.

Що вона відповіла?

Вона говорила німецькою з дуже сильним російським акцентом. Розумієш, я безпомилково вгадую акценти. Росіяни замість haben неминуче скажуть «хабєн», а замість Polizeioffizier — «паліцайафіцер». Я так само вмію відрізнити німецьку мову поляків від німецької італійців. Чи турків. У мене фонетично-орфоепічне вухо. Я Орфей.

Ти взагалі геній. Але що сказала та жінка?

Ну щось типу того, що спитала, чи не розмовляю я часом російською, бо вони мовляв шукають когось, хто міг би їм щось там перекласти. З російської на німецьку. Дивно, ні? Уявити собі групу людей, які ходять від будинку до будинку і читають прізвища помешканців коло дзвінків унизу. І якщо знаходять що-небудь таке слов’янське, то намагаються викликати на контакт.

І як ти повівся?

Я цілком по-німецьки ревнув nein kann ich nicht і повісив слухавку. Напевно, то були якісь грабіжники. Вони шукають своїх і ставлять їх на облік. От якби я був якимось жирним нелеґалом, то вони посадили б мене на голку. Як ми їдемо?

Почнемо з Фрідріхштрассе. Я хотів тебе трохи почастувати. Ми напружено працювали цілих шість днів і заслужили на пару добрих затяжок.

І це добро, його що — там просто так і роздають, на Фрідріхштрассе?

Не просто так, але це тебе не повинно цікавити. Я частую. Ти щось говорив про свою ніжну центральноєвропейську душу?

Я не брав участі в цьому поділі світу.

Але, знаєш, світ мусить бути якось поділений. Ну хоч би й тому, що ми любимо його різним. У цьому, можливо, й полягає призначення кордонів — вони оберігають відмінності і стримують остаточне нівелювання. Їх вартові навіть не здогадуються, яке багатство насправді вони стережуть. І цілковита втрата кордонів чи загалом ліній поділу — це передусім втрата ідентичностей.