Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Такі, як цей?

Цього я бачу вперше, але тут завжди хтось такий досідає.

Цей досить відомий. Зараз він оголосить наступну станцію і накаже всім не висовуватися. Він уявляє себе кимось на кшталт машиніста і водночас кондуктора. Бачиш, у нього на шиї свисток.

Якось на Гакешер Маркт до вагону зайшов божевільний, який голосно сварився сам із собою незрозумілою мені мовою.

Цілком незрозумілою?

Найчастіше я за звучанням стараюся визначити, яка це мова. І якщо я вже зовсім не в змозі її розпізнати, то вважаю, що це албанська. Але того разу то не була навіть албанська.

І що далі?

Він кидав собі самому якісь нищівні звинувачення. Так само нищівно відповідав на них. І дедалі більше розпалювався. Його крики заважали мені зосередитися на думках про соціальну справедливість.

Ти й про таке часом думаєш?

Чому б і ні? Потім на Фрідріхштрассе зайшли хлопець і дівчина, вони сіли навпроти мене. Обоє були височезні, як тички, юні і страшенно худі. Вони слухали музику з одного плеєра і мовчали. При цьому вони аж втислися одне в одного, кожне зі своєю половиною музики, зі своїм навушником. Вони були такі тонкі й такі невагомі, що я відкинув будь-які сумніви: це кохання. Інакше не буває. Вони проживуть разом щасливе довге життя і помруть одного й того ж дня. Станція Бельвю. Звідки ці французькі назви?

Історичний спадок. Гуґенотська еміґрація.

Десь тут, у цих змієвидних домах з помаранчевої цегли, мешкає Міхаель Анґеле. З його книжки випливає, що Кафка саме в Берліні мав останній у житті секс.

У сухотників і справді загострюється лібідо — чим далі, тим більше. Вони увесь час дуже сексуально збуджені.

Натомість Беата Пінкернайль розповідала мені, що Ґете свій перший секс мав у Римі. Йому на той час уже перевалило за сорок.

За сорок — і перший секс?

Розумієш, усе, що він до сорока зазнав з жінками, закінчувалось його невдачами. У зв’язку з цим він вирішив, що це від геніальності. У нього просто не вставав, розумієш?

І звідси, скажімо, той цілий вертеризм?

Напевно. Але на 41-му році свого життя він подався до Риму — і несподівано для себе самого цілком незле віддер якусь нині безіменну повію з велетенськими, мов кавуни, цицьками і теплою гостинною піхвою. Не виключаю, що з рота в неї сильно пахло часником. Так Вертер помер удруге.

Ну звісно — ці пишні римські куртизанки зі спітнілими підпахвами…

Отож-то! І з того моменту це зовсім інший Ґете, якийсь такий Ґете-2. Чи то пак Казанова-1. Це чувак, який до самої смерті — себто ще цілих 43 роки — не пропускав жодної принагідної спідниці, ти уявляєш?

Ковтни ще разок і заспокійся. Чого це тебе так хвилює?

Тому що це феноменально — така сила людського духу! Насправді ж завжди ідеться тільки про дух, правда ж? О, ресторан «Паріс — Москау» справа внизу. Ніколи там не бував. Там цікаво?

Кажуть, наче згідно з усіма географічними замірюваннями, саме тут середина шляху між Парижем і Москвою. З точністю до останнього міліметра.

Тобто насправді це тут Центральна Європа? Та ніколи в житті!

Іншими словами, твоя Центральна Європа не тут, бо вона це передусім — комунізована Європа?

Краще сказати — це та Європа, яку намагалися зробити Росією. Те, що її намагалися комунізувати, не так суттєво. Для такого організму, як Росія, це загалом не має значення — комуністична вона, монархічна чи, наприклад, поліційно-олігархічна. Сутнісним для неї є інше — прагнення бути імперією. Бути великою, більшою, ще більшою, найбільшою.

А тобі не здається, що ти її демонізуєш? Може, це твоя, а не її, Росії, проблема?

Напевно, так воно і є. Слухай, ну яким чином я міг здогадуватися, що ота шмара з ідеально обтягнутими задніми півкулями виявиться росіянкою?

Ти почув, як вона говорить з подругою.

Нічого подібного! Це вже потім я почув, як вона говорить, а спершу був лише сигнал — «росіянка». Мабуть, це якийсь особливий вираз обличчя. Вічно невдоволена, знаєш, така дещо надута міна. До речі, як тобі її зад?

Теж дещо надутий. Твоя візія, погодься, спроектована майже цілком у минуле. Хай не в таке далеке, хай не в якесь там «австро-угорське», але все ж у минуле. Що з теперішнім, що з майбутнім?

Минуле є настільки активною часткою нашого тепер, що мені аж незручно тебе в чомусь настільки зрозумілому переконувати. Коли вони врешті перестануть розбудовувати цей клятий Гауптбангоф?

Переконуй, не відволікайся.

Слухай. Мене — такого, яким я є — просто не було б, якби мій прадід одного дня не прибився до Галичини з румунської Буковини, чи з Рахова коло Центру Європи, я навіть не знаю звідки. Якби інший мій прадід не примандрував туди ж з богемських Судетів, якби його дочка у двадцяті роки не викладала німецьку мову в мазурських селах у Польщі, якби її чоловік не загинув під кінець війни під обстрілом з радянського літака, якби його син по війні не був примусово репатрійований з дозволу союзників Сталіна десь аж із Австрії, якби під час дійсної служби в червоній армії він не почав писати вірші і чомусь по-російськи, якби його дружина не була молодшою за нього саме на десять років…