Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Навіть це важливо?

Усе це — настільки нерозривне, це такий взаємно зумовлений ланцюг, що досить порушити його лише в одному місці — і все, і я не виник би з усієї цієї складної й делікатної, а часом і брутальної суміші, з усієї цієї хімії. Але справа не тільки в мені. Справа ще й у тому, що без мене так само не існувало б ані цього ес-бану, ані берлінських станцій, ані самого Берліну, ані всього цього світу і — хто його знає? — можливо, навіть і тебе.

Це все утопія. І ця твоя Центрально-Східна Європа — це твоя приватна утопія.

Напевно, так. Проте до утопій не варто ставитися занадто зверхньо. Кожен з нас усе-таки якось до них причетний. Писання як таке є одним із найутопійніших проектів. Іноді це має далекосяжні наслідки. Ну, так я й гадав — контролери. Іноді вони настільки відверто шифруються, що їх відразу ж розпізнаєш. У тебе все гаразд із квитком?

Не хвилюйся. І насолоджуйся панорамою праворуч — з Райхстаґом і Бундестаґом.

Тільки от навіщо там на Райхстазі аж чотири державні прапори? Невже одного замало?

Так симетричніше. Чотири сторони світу.

Слухай, а не може бути так, що це насправді інерція історії?

Що саме? Прапори?

Контролери на транспорті. Ми ж усе-таки наближаємося до Фрідріхштрассе, так?

Так. І на ній виходимо.

А Фрідріхштрассе — це ж усе-таки кордон. Може, це не контролери, а прикордонники?

Та ні, не думаю.

А я майже упевнений, що це так. Ця перевірка квитків є насправді прихованою формою прикордонного контролю.

Я зауважив у тобі цю нав’язливу схильність думати й говорити лише про кордони. Ти вже бачиш їх навіть там, де їх і близько немає.

Це для тебе їх немає, а для мене вони є. У моєму паспорті живого місця не знайдеш — стільки разів його було вдарено штемпелем. А перед тим ще й наскрізь просвітлено. Це так, наче хтось не впускає мене до мене ж додому. Хтось такий, хто має вельми приблизне уявлення про те, що зі мною насправді відбувається і хто я такий.

І хто ти такий?

Ну от — лише в нашому вагоні четверо зайців. Як добре, що я не забув прокомпостувати цю штуку! У Відні мені б це так не зійшло — там вони для початку забирають у тебе паспорт. Ніби для того, аби лише переконатися, що ти справді гість столиці, іноземець. А насправді, щоб ти вже нікуди не зміг дати драла. Бо хто ти такий без паспорта? Хто я такий, питаєш?

Саме так. Ми виходимо.

Я — той, хто прагне вільно пересуватись у пошуках свободи.

А може, тобі краще просто еміґрувати? Перейти кордон раз і назавжди? Розірвати той, як ти це називаєш, взаємно зумовлений ланцюг? І все-таки виграти для себе цю свободу, це вільне пересування?

Пересування і справді того варте. Особливо коли йдеться про насичування життя бодай кількома життями, тобто пере-життями, тобто коли йдеться про сповільнення і видовження часу. Але мені подобається не тільки від’їжджати, мені так само подобається повертатися. Ого, яка мулаточка!

Що воно у твоєму випадку означає — повертатися?

Дивно — зараз я собі суперечу — однак мені подобається все таким, яким воно є. Подобається цей підкреслено зосереджений контроль паспортів, їхнє просвітлювання і пильне роздивляння. Подобається незмінне запитання митників про ікони й наркотики. Подобається вдавати, ніби я їх таємно провожу. Подобається бути партизаном. Або коли мій телефон слухають спеціальні служби. Не подобається, коли найближчі друзі гинуть у так званих автокатастрофах, але подобається, що їх, цих друзів, було настільки високо поціновано. Зрештою, погодься: справжня свобода не тоді, коли вона є, а тоді, коли її дуже хочеш.

А я гадаю — тоді, коли її так багато, що ти її просто не зауважуєш.

Теж цікава думка! Нам униз? Тепер уже тільки ти ведеш — я ж не знаю, де в біса крутиться твій ділер.

Так, униз — і потім по Фрідріхштрассе ліворуч.

До Оранієнбурґерштрассе? Може, ми ще й до Тахелеса зайдемо?

Це приблизно там. Я покажу тобі місце, де ти на мене почекаєш.

Що, мавпа не показалася?

Це якась незрозуміла мені ідіома.

У часи моєї львівської студентської юності це означало «нічого не вийшло?».

Ах, ну так. Тоді так і є. Мавпа не показалася. Іноді він зникає, цей темний асирієць. Але існує ще один варіант. Інший ділер. Щоправда, для цього треба поїхати аж на Осткройц.

Паломництво на Схід?

Саме так. Усе логічно. Манівцями Степового Вовка.

Ти знаєш, яка фраза у Гессе подобається мені найбільше? «З лісу він більше не виходив».

Назавжди розчинитись у чомусь великому? У лісі?