Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Виникає враження, що в Москві ти замикався у чотирьох стінах і писав, а в Україні повністю розчинявся у соціумі.

В Україні я повністю розчинявся в алкоголі. Розумій це передусім як метафору — в алкоголі часу. Для Ярослава Ґарсії то був період полюби сім куль в нагані. Це фраза з одного вірша, не його і не мого, зрештою, навіть і неважливо чийого. Важливо, як він це вимовляв: полюби сім куль в нагані! Важливо, що це стало його нічним покликом — щоразу, коли ми вибиралися на світ Божий з останнього на ціле місто кубла, або коли блукали всілякими робітничими передмістями, або стояли на мостах, або купалися в нічній Бистриці з випадковими реготухами, або нишпорили зальодянілим нічним вокзалом у пошуках сірника, склянки, ножа, вушка тоненької голки — щоразу я чув його бойове полюби сім куль в нагані, звернене до кожного, до мене, до себе.

Що це означало?

Що йому кайфово. Я думаю, це з нього волало звільнення. Усе, що нас оточувало, було енерґією і драйвом, бо ми передчували звільнення. Від цього хотілося ревіти весільним ревом марала. Коли у вересні 90-го я повернувся до Москви після «Золотогомоніади», я за два тижні написав «Рекреації», а слідом за ними — «Листи в Україну» та «Індію». Остання, щоправда, підвела мене до певної межі і по капельке выпила кровь. Навколо було темно і зимно, імперія переживала фінальні спазми, поетичне чуття загострювалося. Для мене це був, крім усього, особистий порахунок зі статусом тридцятилітнього поета, а заодно і прощання з моїм дотеперішнім Мандрівним Цирком, з усіма його волоцюгами, людожерами, поетами, астрологами, повіями та збожеволіліми ґімназіяльними професорами.

Серед інших акцій того часу ти називаєш якийсь альтернативний фестиваль…

«Вивих». Перший «Вивих», 90-го року.

Саме так. У чому полягала його альтернативність?

У тому, що всі збожеволіли. Крім того, це єдиний випадок у моєму житті, коли я читав зі сцени для публіки в неділю о восьмій ранку. Це називалося «Прокидання поезії», на теперішньому сленґу прокинути означає дещо інше, тому сьогодні цю акцію можна потрактувати й так, що ми тоді насправді її, поезію, прокинули. Ти все одно не ловиш цих нюансів, тому я краще спробую вдруге увійти в ту річку. Місце дії — львівська Опера, час дії — травень 90-го, неділя, ранок. Дійові особи — поети Лучук, Гончар, Садловський (разом ЛуГоСад), Позаяк, Недоступ, Либонь (разом Пропала Грамота), Андрухович, Неборак, Ірванець (разом Бу-Ба-Бу) і позагруповий поет Цибуля. Його день народження ми і святкували фактично до ранку. Після чого всі вдесятьох поснули на сцені львівської Опери. Про різного типу ліжка — ампірні, тапчанні, з балдахином, розкладні — заздалегідь подбав режисер Проскурня. Ти чув про нього що-небудь?

Ні.

Неправда, ти вже чув про нього — від мене. Так от, о восьмій ранку до зали починають запускати публіку. О восьмій з хвилинами завісу піднято — і ми неводночас прокидаємося від вогнів рампи. Повна зала! Восьма ранку, неділя — і повна зала. Усі бачать, як сон поетів породив чудовиськ. І ці чудовиська потроху підводяться, розштовхують інших чудовиськ, на сусідніх ложах. Одне з чудовиськ зістрибує з верхньої койки, з другого ярусу металевого солдатського ліжка, вітає присутнє панство натяком на голий зад і пересохлим ротом починає читати. Це триває приблизно годину — ми абсолютно ні про що не домовлялися попередньо і ми справді з бодуна, це не гра, але у той же час гра, читайте вірші і не триндіть, курва, читайте вірші, а ви слухайте, ви, манекени у глядацькому залі, якого хріна вас занесло сюди в таку рань, вам що, поезії мало, це ж дехто мусив о шостій виходити з дому і пішки пензлювати до Опери зі своєї пролетарської чи аграрної околиці, з якихось Дублян, Сихова чи Брюхович, тож якщо ви вже тут, слухайте, курва, все до останнього рядка. Ну от. О дев’ятій годині оркестрова яма внизу під нами починає ліниво наповнюватись якимись, так само сильно невиспаними людьми. Хто вони такі і чого їм треба, з’ясовується щойно після того, як Позаяк дочитує до останнього рядка свої «Корисні поради». Позаяк читає: Життя непогана хріновина, // тобі ще зіграють Бетховена. У ямі — змах дириґентської палички. Оркестр хуячить першу частину П’ятої. Це триває рівно стільки, скільки й повинно — 7 хвилин 23 секунди, ми встигаємо пройти останнє коло і дочитати по віршеві, під Бетовена це звучить уже справді блюзнірчо, але, на щастя, все має свій кінець. Публіка аплодує і тішиться думкою хто рано встає, тому Бог дає почути гарну поезію. Життя непогана хріновина, як виявляється. Ти задоволений відповіддю?