Юрій Андрухович - Таємниця. Замість роману

Скоріше так, ніж ні.

Нарешті! Маєш дальші запитання? Наприклад, що означає «Плач Єремії»? «Мертвий півень»?

З Москвою в тебе все?

Про Москву я міг би говорити завжди. Вона невичерпна. Але час не стоїть на місці і мені пора їхати з неї назавжди. Тим більше, що я врешті побував у пивбарі на Фонвізіна, виконав останній обов’язок. Залишається так само остання московська історія. Тобі відомий її початок — у громадському туалеті універмагу «Дитячий світ» з мене витягають не тільки всі мої гроші, але й квиток на літак додому.

І ти переслідуєш злодія в підземних лабіринтах каналізації.

Ні, від цього місця моя історія стає інакшою. Кілька днів я ходжу у своєму ґроґґі. Це нокдаун. Я мушу зичити якісь гроші, залагоджувати останні справи, купувати квиток — і нічого не клеїться, суцільна дупа всюди, не тільки ззаду, а й спереду. Навіть Фокін нічим не може помогти, а він же був на зоні вихователем! Я заплющую очі з бажанням ніколи їх не розплющувати. Але це не рятує, бо від цього не легше. Я розплющую очі — переді мною стоїть Кузнєцов Юрій Полікарпович і кличе відійти з ним кудись на бік, у якісь коридорні відгалуження. Ми залишаємося сам на сам, і він тицяє мені новесенький туго набитий купюрами гаманець. При цьому він каже тільки не думай блядь відмовлятися — это тебе от всех поэтов. І щойно пізніше з’ясовується, що він мав на увазі не тих, не з гуртяги, не семінарських колеґ. А членів клубу.

Клубу? Якого?

Мертвих поетів. Вони уважно пильнують нас, живих, і в години скрути надають матеріальну допомогу. Цікаво, хто в них там касир? Данте? Камоенш? Байрон? Ґете? Хтось із класиків, бо модерніст усе б моментально розпустив — на абсент і кокаїн. Або на sex, drugs i rock’n’roll — який-небудь Ґреґорі Корсо, уявляєш його касиром?

Не занадто. Мені здається, це підійшло б Еліотові — великий досвід роботи в банку. Отже, «ніщо більше не затримувало його в Москві»?

Ніщо. Я таки вирвав у долі свій плацкартний квиток на бічну полицю, певно, останній з можливих. Потяг до Франика відходив якось так зрання, але, дякувати Богу, не вдосвіта. На Київський вокзал мене відпроваджувала В. Ми приїхали трохи зарано і довго, нестерпно довго стояли на пероні перед моїм вагоном. Вона страшенно хотіла всього мене повимащувати помадою, при цьому вона трапляла то в щоку, то в ніс, то в борлак, але найбільше разів — у комір сорочки. Щиро кажучи, я мусив захищатися, до того ж непомітно для неї. Добре, що той потяг усе-таки не виявився оптичним обманом, сталося неймовірне, він рушив, я вкотре у цьому житті кинувся добігати, весь у червоних плямах. Думаю, що то був кінець червня або навіть один з перших днів липня. Тобто якби я зміг лишитись у Москві ще з півтора місяця, якихось лише 45–50 днів, то неодмінно став би очевидцем путчу.

Але ти не став. Де, власне кажучи, ти був у ті дні, де воно тебе накрило?

Там, де були всі найкращі сини і доньки народу — у Запоріжжі на другій «Червоній руті». Ми з Небораком пристали на запрошення і погодилися один-два рази виступити, Ірвана чогось не було, він, мабуть, волів свої маленькі піонервожатські радощі в затінку соснових борів. Місто Запоріжжя являло собою дощенту вигорілий на сонці спекотний простір, де одним і тим самим тролейбусом можна їхати упродовж годин, так нікуди й не заїхавши У центрі міста стояли намети з голодуючими зеленими, тобто не від голоду зеленими, а ідеологічно, одні з них стерегли намети і дискутували з явно невдоволеним їхньою акцією трудящим народом, інші приковувалися ланцюгами до заводських труб і отримували свої дози, після яких не живуть. Удень ми спали після безсонних ночей і купались у Старому Дніпрі, а вечорами й ночами банячили по так званих нічних кав’ярнях, навмисне для цього банячення і придуманих оргкомітетом. Там було щось на кшталт пекла: безліч усякої сексапільно-патріотичної молоді, музикантів, політиків, журналістів, плачі, мертві півні, Андрій Марушечко. Усе це нагадувало мені вже описане мною в «Рекреаціях» СВД — Свято Воскресаючого Духа. Декалітри теплої й вельми неякісної горілки ми переважно заїдали кавунами, наші руки були по лікті в кавуновому соці. У нас була двомісна кімната в якомусь робітничому гуртожитку і в тій кімнаті так звана радіоточка. З неї в понеділок 19-го серпня зранку ми й почули не надто розбірливий текст про те, ніби товариш Горбі чогось занедужав, причому настільки серйозно, що його від усього на світі відсторонено і вся влада перейшла до групи його найвірніших дружбанів. Це здавалося сном, але швидше жахним, ніж еротичним. Я сказав усе, тепер вони задавлять, ось він, кінець прекрасної епохи. Неборак мав інакшу візію: та це ж суперова нагода, щоб різко вийти з Союзу, про це ми могли хіба що мріяти. Він майже зовсім не розумівся на політиці й особливо нею — навіть у ті часи — не переймався. Я лише покрутив пальцем коло скроні. Не минуло й тижня, як його пророцтво збулося.