Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

Ніхто у селищі не знав, що то Меріен давав раду з негодами. Він був насправді мольфаром, та лише якийсь чоловік бачив нефайний димок, що мостився понад його хатою, сизий і слизький, наче господар дому ґаздує і знається зі злими духами. Про то давно забули всі, лише старожили пам’ятали, як то було. Скільки Меріену років та чому ще досі на світі тримається та сивиною непокрита його світла голова — нікому не було цікаво. За своє життя Мар’ян (бо так «по-людськи» називали чоловіка) побував і в Україні, і до Польщі, Румунії, Молдови, Угорщини їздив. Та що там, у Англії був, бачив Ейфелеву вежу і Єлисейські поля в Парижі, ба, навіть милувався статуєю свободи у США. Інші жителі селища, бувало, і з рідної місцини рідко виходили і ті міста лише на картинках бачили. А він був дослідником. Ніхто достеменно не знав, що задумав собі досліджувати Меріен, та всі знали, звідки він брав гроші на подорожі. Чоловік «колотив» дримби, сопілки та флейти Пана та продавав їх на ярмарку за шалені гроші туристам.

Люди вже не дивувались, яким чином одну сопілку можна продати так дорого. Та й дивним захопленням — вишивання Мар’яна — не цікавились. У той час було прийнято шити, вишивати, а також в’язати лише жінкам... А він як ото сяде ввечері — та й до ранку вишиває... А за тиждень вже й сорочка десь знайшлася... І хрестиком, і гладдю, і мережки любив робити. Та лише чоловічі узори траплялися у його роботах, жіночі ж боявся робити... Сахався жінок... Хоч люди і не цікавились його життям, та поважати — поважали. Шляк би його трафив, де то видано вишивати та й за шалені суми продавати та ще й ціну набивати. Магія та й годі.

А люди. Вони злі. Вони ні копієчки не подарують... І скільки подорожував — усе більше розчаровувався у ставленні... Проте у різних країнах завдяки імені його приймали за свого. В Іспанії, коли намагався пояснити, що він — українець до кінчиків пальців, йому доводили, що він — чистий іспанець. Італійці «загарбали» історію його життя на свій маневр, а угорці завдяки вимові вважали Меріема рідним братом та пропонували залишитись... Та де б не був Мар’ян, ніде йому не подобалось повною мірою, бо тягнуло додому, до рідного коріння...

Його ображали, його ігнорували, його врешті-решт ганьбили, а він не міг зникнути з рідного куточка.

Дримба тихо плакала у його самотніх руках...

— Ой, задримбай сі, чоловіче добрий! Та й так, щоб аж серце калатало!

— Хто тут? — озвався Меріен і сполохано оглянув місцину.

На галявині нікого не було. Найменше він хотів би з кимсь розмовляти, бо самотність — то було його друге «я». А ще з дівчиною, що її голос звучав нізвідкіля. «А най її шляк трафив, — подумав, — ліпше мавка, ніж та жінка...»

— Гей, вуйку Меріем! — і знову ані чичирк.

— Хто тут є? Покажися! — і, перехрестившись, спокійно підійшов до потічка, що бив з-під каменю.

— Ти не бачиш мене? Я — невидима? Послухай уважно і ти почуєш мене....

Дивний спів розлився навколо, ніби хтось зачепив ніжні струни арфи..

— Я чую тебе... І най то буде нефайно звучати, але твоя музика ліпша за мою...

— А, най би ти був здоровий! Подивися у джерельце, там ти побачиш моє відображення.

Меріен глянув у воду і мало не зомлів. Поруч стояла чорнява дівчина, просто красунею була, підперезана червоною крайкою з червоним намистом, у різнобарвній вишиванці, що закривала пів довгого стану красуні.

— Я мавка, Мар’янчику. Колись я була дівчиною, та кохання згубило мене. Тепер мене можеш бачити тільки ти.

— Але чому лише я? Невже ніхто більше не чує твого голосу?

— Чому ні? Сліпий Михайло чує мій спів, а глухий Василь бачить моє відображення. Та про це нікому не кажуть, бо інші люди з такими диваками не спілкуються.

— А як тебе звати, царівно?

— Квітаною за життя мати нарекла, а як втопилася я, то всі духи мавкою зовуть. Я одна тут така молода.

— Дівчино мила. Чи ти з розуму зійшла, чи здуріла? Та де такій молодій, красивій коліті прийшло сі в голову топитися? Таж ти в розквіті сил пішла з життя, і я не годен допетрати, як то сі стало?

— Ой, Мар’яне — Мар’янчику, чорний жупанчику. Мені так файно з тобою. Та цю таємницю ніхто не повинен розкрити...

І вона зникла, а разом з нею — і спів, божественний спів, що лунав, здавалось, із глибини лісу. Меріен грав на дримбі, дримбував думки свої та й не міг ніяк допетрати — що се було... Чи казка, чи приказка, а чи, може, Божа ласка?