Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

— Я, мамо, я! Пробачте мені.

Як довго матуся теплими обіймами відігрівала лід у серці самітника, як плакала і дякувала Богу, що він знайшовся!.. Меріен розказав усю прикру історію від початку. Мама спершу здивувалась, але потім все стало на свої місця, і вона простила. Познайомила його зі своїми дітьми, внуками.

— Нене, ненечко! Йой, як же я довго думав, як до Вас підступитись! — і пригорнувся до сивокосої жінки.

— Мамо! Простіть мене! Я — мольфар. Я... — і не зміг сказати, бо ридання здригнули конвульсіями тіло, а в горлі був якийсь клубок гіркоти. — Мамо, я вишив Вам рушник! Поїдьте зі мною додому, згадаєте рідне коріння.

— Ой, сину, сину... Як то важко усвідомити, але я приймаю тебе таким, яким ти є.

За кілька днів перебування у Харкові Меріен зрозумів дуже багато речей і осмислив купу подій, що сталися у його житті. Згодом попрощався зі своєю новою ріднею та й помандрували вони з матір’ю додому. Переліт був безпечним, і ось за декілька тижнів у селищі вже всі знали правду. Меріема тепер називали Мар’янчиком, віталися, просили на родини, калачини, хрестини, заручини, весілля, похорони. Громада повернула йому свою прихильність.

Та настав час подумати про супутницю життя. Йой, як же не хотів він того, та все ж вибрав файну жінку — пані Оксану. Мала тридцять п’ять років, а була непочата, роботяща, красива, йой, а добра!

Любив би він її все життя, а серце до мавки прикипіло. Одного разу, коли заручини справили, спитав Ксені.

— Йой, люба моя Ксенічко, ти і тільки ти маєш мені у пригоді стати. Як той казав, тре трохи грошей до весілля підзаробити. А на то тре мені пару легенд гуцульських, щоб міг я їх з вишиванкою розказати, ціну набити. Але шоб таких «хвацьких», та боронь Боже, не веселих. У тебе баба всьо тут знає, мо’ шо розкаже про перевертнів, русалок, а чи, може, мавок.

— Мар’янчику, серце моє. Все зроблю для тебе. От зараз хліб допечу, поможу твоїй мамі по хаті порати та й узнаю.

Закінчила Оксанка роботу і ген — побігла. Тільки її й бачили. До баби Олі — в сусіднє село.

Порфирія як заплаче!

— Йой, ненечко, що з Вами?

— Синочку, я така рада, що ти щасливий. Он і невісточка в хаті і порає, і варить, і смажить, і до роботи вдатна, і до танців, і тобі посміхнеться. Щаслива і я синку коло тебе А ше ти ото мольфарство своє кинув. Най Бог бороне, шо то за напасть, не від Бога то. Нарешті ти покаявся, сину!

— Матусю, та я сам радий. Коли маю таких двох файних жінок — Вас і Оксанцю. Щасливий сі буду, доки ви будете зі мною.

До хати забігла Ксеня, захекана і стривожена.

— Мар’янчику... Мар’янчику! Знаю я таку історію. Най Бог бороне і заступе! Йой, після неї найліпше до церкви сходити, бо чую я — великий гріх то таке мовити.

— Квіточко моя, зірочко. Розкажи! От і мати послухає.

— Мов, дитино, — озвалась Порфирія.

— Йой, та шоби ти мене більше квіткою не називав, чоловіче!

Серце йому побігло в п’ятки, бо потелепав сі, шо тут шось нечисто.

— Кажу тобі: гріх великий се розказувати, але якшо тобі тре воно.. Була така дівчина, чорноброва, карі очі... Йой, а красуня! І мала вона кльоца такого, шо аж гай шумів, такого прикрого. Любила, як ото я тебе люблю! А він, вражий син, її зрадив і сорому на все село наробив Та й та дівчинина з розпачу шубовс — і в бистру ріку. Насмерть... Квітаною звалась. Та не знайшли її, кажуть, мавкою зробилася. Ай, то воно тобі таке тре? Хай мене Господь простить, шо нині таке кажу!

— Ой сину, сину... Чує материнське серце, біда буде, як та історія вийде за межі нашого села. Бо то пригадую, як я ше дівувала, мені бабця розказувала, шо то таке було. Нефайна та історія.

— Не зважайте, мамо. І ти, Оксанцю. Дякую тобі, моя зірко, що світиш мені і грієш.

Та й почали мовити про звичні речі: господарство, худобу, ґаздинські хитрощі. Забули то жінки, а Мар’яну вночі не спиться. Прокинувся в холодному поту, бо бачив сон про мавку і кричить: «Квітко! Квіточко!..» Оксанця прокинулась коло нього та й собі взяла до душі, а він:

— Що ти, зірко, причепилася? Снилась мені галявина квітів. І ти посеред них — найгарніша. Спи!

— А ти? — і пригорнувся усім нагим тілом, солодко поцілувавши.

— А я? Пройдуся я. Нині файна ніч.

— Ой не ходи, Грицю, та й на... Най тебе Бог благословить.. Тільки недовго, бо я ж буду сі переживати.

— Добре, зірко Ксеню, на п’ять хвильок, і усьо.

Ніч розмаїлася на зірки, накидала їх як кропу на свіжу картопельку — пахнуть весною їх сріблясті кутики. А нині ж літо.

Ех, задримбав Мар’ян та все на ліс дивиться. Чи не чути де тої пісні? Аж ось дочекався він мавки. Прийшла Квітана, а він вже й бачить і чує її водночас.