Декілька напружених годин під палатою, за цей час Мирослава зателефонувала синові і він примчався на таксі. Прибігли і свекор, і Наталка, та навіть отець Роман приїхав, щоб почитати молитви над жінкою. Слава Богу, за десять хвилин після інциденту дівчина опритомніла, проте чулася слабкою й одразу заснула. Лікарі сказали, що здоров’ю Слави нічого не загрожує, але вона повинна подбати про дитинку, тому побути декілька днів «на збереженні», та якщо не буде поліпшення, полежати у лікарні до кінця терміну вагітності.
Як же тобі поталанило, дівчино, що ти мала на собі хрест. Ух,, земна людино,доберусь я до тебе колись, та не в цьому житті, звичайно. Доберусь, і тоді вже нічого тебе не врятує. Подумати тільки, за волосинку до смерті — і врятуватися! Це все та Горпина тебе своїми молитвами охороняє. Щоб їй добре було! Та не маю я на неї влади, надто сильна і непохитна віра старої. Нічого-нічого, недовго їй лишилося, а у селі я організую таке, що вони довго будуть мене пам'ятати!
Але не судилося злим силам втримати свою владу в рідному селі молодих. Поки Славця оговтувалася в лікарні, повернувся прозорливий отець Георгій. Дізнавшись про те, як розгулялася нечиста сила в Нивках, він негайно поїхав туди. Багато днів він ревно молився, постив і таки зміг перемогти нечисть. Настав день, коли він скликав усіх парафіян села і повідомив їх, що з Божою поміччю нечисту силу подолано, і віднині над Нивками запанувала Божа благодать. Люди вклякли на коліна і дякували Богу та священику за спасіння села — адже, відколи Слава з Петром і батьками полишили село, там сталося ще кілька трагедій, і люди жили в постійному страхові.
Щасливі й сповнені нових надій, поверталися молодята з батьками до своїх обійсть. Майбутню донечку вони вирішили назвати Вірою, бо саме завдяки вірі в Бога вони благополучно пройшли усі випробування.
Бабуся Горпина перед смертю покликала до себе Славуню. Незважаючи на всі перепони і заборони, вона пішла до старенької. Бабуся побажала їй, щоб у її серці завжди були віра, надія й любов, тоді вона та її маленька донечка будуть захищені від усілякого лиха. Треба лишень мати їх глибоко в серці, але не виставляти напоказ, тримати як особистий дар любити Господа і бути під його високим покровительством...
День триста п’ятдесятий.
Во ім’я Отця і Сина і Святого духа.
Боже мій коханий! Боже мій милостивий! Дякую тобі за день, що минув. Дякую за радість і за мою маленьку донечку. Дякую за роботу мого чоловіка та за те, що Ти почув наші молитви і послав у наше село отця Георгія, який з Твоєю поміччю очистив його від нечистої сили. Пробач мені, Боже, за той мій гріх, за справи із русалками та чаклування моє. Пробач і за нешлюбну ніч. Амінь.
День триста п’ятдесят перший.
Боже наш! Опусти на нас, грішних своє життєдайне тепло. На мене. Петра. Нашу донечку. Мою сім’ю. Тих людей, що під час біди взяли нас до себе. Помилуй батьків мого чоловіка. Даруй нам здоров’я та щастя. Твоя раба, Святослава.
День триста п’ятдесят другий
Господи всемогутній! Ти і тільки ти в серці моєму, як символ глибокої віри та надії на тебе. Пом’яни душі наших колишніх сусідів: бабці Параски та діда Андрія, маленької Софійки, її старшого братика Сергійка, їх матері Людмили та батька Архипа, що вони загинули у великій пожежі. Прошу тебе захистити всіх інших мешканців нашого села. Бо ти є найвищий, найдобріший, а любов твоя — всепоглинаюча та всепомагаюча. І лише ми, грішні люди, що ніколи не будуть чистими у своїх ділах, славитимемо тебе і нині, і в біді, і в радості, і в час смерті нашої. Амінь.
Анна Шпилевська,
27.03. — 02. 04-2012.
КВІТКА ПАПОРОТІ
або
КВІТКА ЖИТТЯ
(містерія у двох частинах)
Фонізм пронизаного акорду відлунював його кроки. Меріен ішов по-англійському, не прощаючись, тримаючи у руках стару покоцану дримбу, якою щойно зачерпнув ноту свого серця. Його дивне ім’я серед українського «простолюду» звучало як вирок. Чоловіка років сорока не сприймали як особистість. У гуцульському селі, де вся громада вирішувала долю кожного, тут притримувались думки, що він — одинак і виживатиме сам. Чоловік звик до несправедливості, адже півжиття сам-один допомагав не тільки собі, але і людям то думкою, то словом, а то і ділом. Бувало, скотяться на височини широкі хмари, і нема на то ради. Гуцули збиралися докупи і думали-гадали: як то врятувати урожай від рясних дощів. Аж тут за годину-дві хмари розганялись самі собою і негода минала їх полонини. Чабани знову виходили випасати худобу, а вовки, що нагострили зуби на овець, тихо й мирно обходили нещасних тварин стороною.
Читать дальше