Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

Дівчина вийшла із вбиральні змучена і бліда, але щаслива. Вона зрозуміла, що нарешті понесла дитинку.

— Тепер нам потрібно бути дуже обачними...

Наступні дні були у солодкій тривозі, Славця купила собі книгу «Бути матір’ю» та із захопленням читала. На перший місяць почала вишивати рушничок, на другий — в’язати синочку светрик (думала, що буде хлопчик), на четвертий з половиною — дитина почала давати знати про своє існування — билася маленькими ніжками об животик матусі. І ось тоді жінка вирішила піти до лікаря, зробити УЗД і впевнитись, що з малям все добре. Петро в той час був на роботі, мама її також. Славця думала піти сама, але відчувала якийсь підсвідомий страх. Тому зателефонувала свекрусі. Мирослава саме взяла вихідний і хотіла зайнятися своїми справами, але погодилась відкласти свій відпочинок, усе-таки здоров’я майбутнього онука було важливішим.

Оскільки Славуні було важко дійти до лікарні пішки, свекруха замовила таксі, сама сіла на переднє сидіння, а невістку посадила на заднє задля безпеки. У лікарні знайшовся лікар, який зголосився оглянути Славцю, звісно ж, приватно. Їй було так цікаво, хто народиться: хлопчик чи дівчинка. Оглянувши вагітну, Олег Михайлович повідомив, що з дитиною все гаразд і спитав, чи майбутня мама хоче зробити УЗД. Жінка погодилась, і лікар побачив, що в утробі матері зовсім не хлопчик, а... дівчинка!

Славця аж дар мови втратила, бо була переконана, що вона носить хлопчика. Проте швидко оговталася. Олег Михайлович повідомив, що чекає жінку через два тижні на обстеження, вже потрібно було здавати різноманітні аналізи, щоб дізнатись, чи все в порядку з дитинкою. Також лікар сказав, щоб вагітна жінка трималась подалі від усяких хворіб, бо ж банальна застуда може згубно відобразитися на здоров’ї немовляти.

— Добре, лікарю. Ми все зрозуміли. Дякуємо за огляд, — і Славця дала лікарю конверт із грошима, проте він повідомив, що грошей із вагітних не бере. Слава буквально силою запхнула йому гроші, мотивувавши тим, що вагітним не можна відмовляти.

Вийшовши із лікарні, свекруха хотіла замовити таксі, та Славця повідомила, що може пройтися пішки, як сказав лікар — це корисно для майбутнього малюка. Дорогою додому Славця із свекрухою зустріли маленьку дівчинку, яка плакала, йдучи дорогою, і кликала маму.

— Що сталося, дитинко? Хто тебе образив і де твоя мама?

Дівчина глянула на Славу своїми зеленкуватими заплаканими очима і повідомила, всхлипуючи:

— Я йшла біля мами... Близько. А потім ми пішли в великий магазин і я загубииилася, — і дівчинка знову заплакала.

— А як тебе, звати, красуне?

— Руся!

— Яке гарне ім’я. А скільки маєш рочків і де живеш, дитинко?

— Мені п’ять, — і дівчинка показала на пальцях, — років. Живу я на он тій вулиці, — показала вона в напрямку парку.

— Ходімо, ми відведемо тебе додому. Покажеш, де?

— Так. Тьотю, це треба перейти через дорогу, потім йти прямо і ви побачите мій будинок.

Жінки не знали, як утішити бідолашну дівчинку, щоб вона не плакала, тому наперебій почали розповідати цікаві історії, і за мить дитина вже посміхалася. Та якась така недитяча і хитра була ця посмішка, що у Славці аж подих перехопило. А коли вони переходили через дорогу, дівчинка зненацька стала на пішохідному переході і спитала у Слави:

— Моя мама каже, що тьотям із животиком не можна відмовляти. Ось попросіть мене щось, а я вам не відмовлю у допомозі.

— Добре. Ходімо швиденько перейдемо дорогу. Тільки зачекай, хай проїдуть ці машини...

Але дівчинка раптом зірвалася й вибігла на проїжджу частину дороги. Машини одна за одною зупинялися і ледь не збивали дівчинку. Слава побігла за нею і відчула, що їй стає зле.

— Не біжи так, Русланко, це ж дорога, що хочеш може статися.

— Добре. Тільки, тьотю, це не моє справжнє ім’я.

— Руся ж скорочено від Роксоля-я-я-ни... — вона якось підозріло розтягнула слова і непритомна впала прямо посеред дороги.

У цей час з-за повороту на великій швидкості їхала машина, побачивши вагітну жінку, різко загальмувала. Останнє, що бачила Слава — це величезні колеса за сантиметр біля її голови та зеленкуваті очі Русі, що світились злим блиском.

— Руся від слова Русалка, — сказала досить дорослим голосом дівчинка і ніби розчинилась у повітрі.

Свекруха одразу ж підбігла до бідолашної, почала її підіймати, та тіло не слухалося Славуні. Оскільки тут поруч була лікарня, і «швидка» якраз виїжджала на виклик, то лікарі в машині зреагували миттєво. Підняли Славу, на ношах внесли до салону і повезли до госпіталю. Старша жінка і думати забула про якусь дівчинку, вона побігла до лікарні, де Славу клали під апарат штучного дихання.