Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

Прости мені, Божечку наш, за всі гріхи земні мої та й за те, що вчора знову у пісний день на дискотеку у клуб побігла. Ой, прости, бо не мала думки в голові ні однієї, а лиш за тим противним хлопцем йшла, мовби руки і ноги мені зв’язали, а в душі ніби камінь великий лежить. Хай би хоч півслова мені сказав. Хоч би бровою поворухнув. Ой, той Максим! Прости, Боженьку, нині ж субота, треба і до роботи йти. А я вже скоро покриюся пилюкою, другий рік після інституту в рідному селі вчителькою працюю. Вже всі однолітки дітей бавлять, а мені, як то кажуть, пороблено, чи то, може, доленьку нещасливу маю, все принца чекаю. Максимчику, горе ти моє. Як люблю ж тебе! Господь почує мої молитви.

Во ім’я Отця і Сина і Святого духа. Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний, помилуй нас. Молитву до тебе провадить раба твоя Святослава, що прізвище мені за батьком Лісневська. Пам’ятаєш, Боже, я тобі свою душу виливала? Розкажу тобі, як то воно сьогодні знову було: йшла я до церкви з мамою і батечком та й коханого зустріла. А він! З іншою, з Наталею Шевчук. А що то таке за прізвище, що кожен в селі знає? Та їх багацько розвелося по всій Вкраїні! Не дівчина, а горе мені. Боженьку, розсуди і прости мені, як я щось не те мовлю. Люблю ж його просто до нестями.

Діти мої дрібненькі пішли пообідати додому, вчу ж їх учу, а на серці так тяжко... Я й сама отут лишилася. Господи милосердний,востаннє прошу тебе. Якщо бути мені з ним — дай знак. Прошу тебе,молю,благаю! А якщо ні — значить, не така моя доля...

— Ні. Ні, будь ласка, не треба! Я буду кричати! Не чіпай мене своїми брудними руками! Ой, боляче!

Слава лементувала так, що якби це не сталося пізньої години, то сусіди викликали б зо два наряди міліції.

Була весна, та мороз стояв такий, що аж шибки позамерзали. Святослава поверталася із дня народження подруги, а провести її вирішив Петрусь, сусід через дві хати, що був за віком на два роки старший від неї, а за розумом — геть дурний, принаймні, дівчині так здавалось. Працював помічником тракториста, на ділі це — старший «куди пошлють». На зріст був чи не метр сімдесят, зате сильний і напористий, учепився у Славку, наче той реп’ях. Чорнявий, вайлуватий, з грубими рисами обличчя, однак попри всі ті вади досить симпатичний. Кожна дівчина на селі знала, що він до смерті любить Славу і бігає за нею чи не від сьомого класу. Святослава все відбивалась, пручалася, не хотіла бачити цього «горилу» коло себе, але сили протистояти не мала і в душі їй було навіть млосно від думки, що в будь-який момент вона матиме біля себе людину, що здатна заради неї на все. Сама вона — тонка, легка, мов пір’їнка, білява з блакитними очима, що мали ледь помітну краплину сірості, з невеличким носиком та правильними рисами обличчя. У Києві, де вчилась на філфаці, багато хлопців протягом п’яти років упадали коло неї, а вона все ніяк — чекала свого Максимка.

Сказати, що Максим був гарний — не сказати нічого. Він був просто красень і всі неодружені дівчата на селі тяжко зітхали й наливалися червоною барвою, коли його бачили. Та поступово з безсімейних лишилось лише кілька. Максим не дуже летів одружуватися — поїхав аж в Одесу на навчання, був дизайнером чи то, може, художником. Ніхто цього достеменно не знав, батьки вговорили його приїхати до рідного села Нивки, що на Київщині, і лишитися тут, заробляючи собі на життя якимись випадковими підробітками. Хлопець добре володів грою на синтезаторі — як для сільського клубу, тому непогано заробляв на життя, граючи на весіллях. Та про це згодом.

Святослава відбивалася і все ж не втримала хлопця. Петро її поцілував. Перший поцілунок у дівчини був, коли грали в «Пляшечку» на дискотеці десь в одинадцятому. Славуні було соромно, що ще нецілована і вона вирішила це зробити з ким-небудь, аби та подія в її житті все ж була. Таємно надіялась, що то буде Максим, потрапила пляшечкою від Коли на Панаса, свого сусіда. А мусіла ж цілувати. З того часу хлопці цілували її лише в щічку, а тут!

Петрусь постарався, цей поцілунок виявився не найгіршим, бо не було дуже з чим порівнювати.

«Домігся таки свого! Ну, побачимо, як далі буде... А що, як?..» — міркувала собі дівчина і придумала план помсти Максимчику. Вона буде ходити з Петром, а він, вража його душа, нехай постраждає через неї. Сказано — зроблено. І вона сама поцілувала Петра Руданського, прямо в губи, навіть намагалась язиком дістати до його верхньої щелепи — мовляв, от яка я, вмію цілуватись. Хлопець так здивувався, що ледь в штани не наклав від щастя. Вона його стільки років не підпускала до себе, аж тут після келишка мартіні, що його привезла мама іменинниці Ані з Італії — здалась!