Анна Шпилевська - Симфонія хаосу

Царство йому небесне! — і Параска перехрестилася три рази. — Не покаявся хлопець у церкві за отой свій гріх із Наталею, а русалки його — хап, і зловили! Лоскотали, аж доки не відійшов він в інший світ. А бачила, дитино, яке в нього обличчя щасливе було? То вони все зробили. Я казала людям, шоб не ховали його, як самовбивцю. Та ні, де там! Стару бабу дурну слухати. А ти, дочко, не думай, що то всі старі з розуму з’їхали. Старі люди мають таку мудрість, що молоді такого ні в якій книзі не почерпнуть, ні в яких комп’ютерах не знайдуть. Вони мають досвід років. І саме цей досвід виділяє їх посеред інших людей. Цей розум, ця освіченість, як тепер кажуть — нікому не потрібна. А ні. Цінуйте, молоді, старше покоління, бо знають люде, яку пораду дати, де приголубити, а де й насварити. Бо такеє єсть життя, доню . Нині ти знаєш, як-то воно робиться.

— Дякую, вам, бабцю, за цікаву оповідь, і дідові передайте, що він герой, як устояв перед чарами такої злої відьми, а потім знайшов вас та й оженився. Бо ви добра і мудра. Дай вам Бог здоров’я.

— І тобі, доню. Йди з Богом!

Ввечері Слава довго не могла заснути, все крутилася-вертілася, ввижався їй ліс, болота та річка їхня, ніби там русалки живуть і хочуть її залоскотати. Вдень прийшла до неї Наталка. Бліда як смерть і мовила:

— Прийшла я прощатися, Славцю. Їду в Полтаву, там уже напитала роботу і житло. Боюся я нашого села, боюся не так людей, як отих зелених створінь, що ближче до їхнього Великодня, то більше вони мені спокою не дають. Піду. Благослови мене, як мати благословила.

— Господь з тобою. Прости мені все, що було поганого.

— І ти мені прости. Приїжджай до мене.

— Приїду. До зустрічі.

Наталка не знала, що їй достеменно робити, як той страшний Русалчин Великдень пережити. Враз її осінила цікава думка.

— Алло, Петрику? Привіт. Ні, я не на роботі. Ти що, забув? Канікули ж! Ти зайнятий? Для мене, звичайно ж, ні, я знаю. Приходь, є розмова. Ні, нічого не сталося.

Петро прийшов так швидко, як тільки міг.

— Кохана, що сталося?

— Нічого, любий. Я просто хотіла спитати тебе одну річ.

— Питай усе, що хочеш. Ти ж знаєш, для тебе я небо прихилю.

— Ти не знаєш, коли я вчилася в Києві, було в селі таке свято — Русалчин Великдень? Бо я тоді якраз не мала як приїхати, і так було не один рік.

— Щось я таке чув. Давай, може, баби моєї Дзвінки спитаємо. Вона старша, може, знає.

— Добре, тільки ти не поспішай, мій милий. Ходи, я тебе поцілую.

— Це я люблю, кохана.

Час знову працював не на них. Слава десь літала, коли Петро був поруч. Незчулись, як і сутеніти почало, вже й Славчині батьки прийшли. Батько якраз мав роботу в полі, а у мами магазин зачинився. Хлопець швиденько пішов додому. У них не було прийнято «хлопів до хати на ніч кликати», тому закохані намагалися бачитися на якомога «нейтральнішій» території. Слава завбачливо попросила Петра не забути про її прохання та розвідати те, що потрібно — обережно, ненав’язливо, щоб не було зайвих питань.

На ранок дівчина встала ні світ ні зоря, навіть її півень ще не прокинувся, і зателефонувала до Петра.

За довгих п’ять хвилин хлопець взяв слухавку. Сонний голос віщував глибоку дрімоту.

— Алло. Так. А-а-а... Кохана, ти? Ні. Вже не сплю. Я ж казав, пам’ятаєш? Дзвони мені хоч вночі — для тебе коли захочеш. Я ж тебе люблю, — чулися сонні слова зі слухавки.

— Ну що, ти взнав? — дівчина нервово хапала ротом повітря від нетерплячки.

— Про що? Ага-а-а... Згадав. Давай я встану, вмиюся і тобі передзвоню. За п’ять хвилин. — Хлопцеві не хотілося вставати, та заради коханої!..

— Добре, чекаю, тільки швиденько.

Петро не запізнився ні на секунду, бо вона рахувала — цікавість аж з’їдала її.

— Славунцю, ти знаєш, котра година? Ще й п’ятої немає, а ти вже встала. Невже це так важливо? А у мене сьогодні вихідний, давай до міста поїдемо, морозива поїмо. Хочеш, навіть зараз? Візьму татову стару машину...

— Добре, добре, але потім! Кажи давай, що ти дізнався! — Слава горіла від нетерплячки.

— Все, все! Чого лементуєш? Розповіла мені бабуся Дзвінка, що був у селі такий звичай. Дівчата наряджалися русалками та й ішли в Четвер після Зелених свят з віночками до річки. Віддавали честь русалкам.

— Слухай, я ж учителька, правда? І мене в селі, як освічену людину, послухають, так? — дівчина не на жарт розійшлася.

— Думаю, ти маєш рацію, а що? — здивувався Петя.

— Допоможеш мені, Петрусику? Я тебе так прошу, будь ласка!

— У чому, зіронько? — хлопець не на жарт перелякався. Може, щось сталось?