Настя Байдаченко - Нічого особистого

Отже помазка не було. Анна різко розвернулася до шафки над умивальником та рвучко відкрила «його» половину шафки. Порожньо. Разом із помазком зникла решта приладдя для гоління, плацент-формула, парфуми та маска для чоловіків. Переставивши для симетрії кілька кремів на другу половину, Анна вийшла із ванної кімнати та попрямувала до спальні.

На фрезовому шовковому укривалі лежала записка.

Люба (зараз знудить від банальності епістолярного жанру, Новицька тітка різка), пробач.

Дуже оптимістичний початок. Дуууже. Анна упереджувально відійшла від дорогих квіткових горщиків.

Я втомився від твоїх нічних нарад та пельменів на вечерю.

Мама казала, що в нас нічого не вийде, мені потрібна жінка набагато м’якша та жіночніша за тебе. До того ж, твоє бажання народити дитину саме зараз. Я не готовий до такого плину подій. Я занадто молодий, аби стати батьком.

Пробач.

Я їду в Ріо зі своїм другом.

Решту речей заберу після повернення.

Скотиняка! Інших слів нема. Ні, все ж таки є… Але вони нецензурні.

Чому саме сьогодні?

Саме у ці 24 години життєздатності її яйцеклітини?

Усе марно! Марні три місяці на Клостилбегіті [24] препарат для штучної стимуляції дозрівання яйцеклітин. , УЗД раз на три дні, тонни соло-тестів. Марні набряки на ногах, головний біль, нудота, та два кілограми зайвої ваги — не надто приємна побічка від медикаментозної стимуляції овуляції.

Вона вхопила горщик із азалією і вже зібралася рознести його вщент. Аж раптом посмішка розтягнула її втомлені обговореннями препарату для потенції вуста.

Шафа! У неї тепер буде ще одна вільна шафа. І жодних помазків у домі. А ще не буде брудних шкарпеток по закутках, пивних пляшок, пахового волосся на милі. Відбитків взуття на білому килимі, нестерпного храпу ночами, зайнятого туалету. Чипсів, сушених кальмарів та пива в холодильнику. Яєчні зі смаженою ковбасою на сніданок. «Дзеркала тижня», рознесеного по аркушу по всій квартирі.

І не буде Ліги чемпіонів, і УЄФА не буде. І боксу в суботу ввечері.

НІКОЛИ!

У суботу зранку Новицьку зустріла настирна думка про необхідність психотерапії.

«Абсолютно необхідно, абсолютно. Інакше я просто копита відкину. Не кажучи про те, що все це перенервування негативно вплине на мою ринкову вартість,» — подумалось їй. А ринкова вартість тепер питання актуальне. Бо час помахати ручкою. Поки остаточно не зрівняли із землею її ім'я, прізвище та репутацію. Новицька поgooglела півгодинки по слову психотерапія. На вихідних Новицька не погребувала зайти в офіс за цілковито почистити свій комп, щоб ворогу нічого не залишалося, як з'їсти із розпачу її клавіатуру.

Так вона і опинилася у Карпатах. У глухій місцині, де не бере мобільний. Проте такого щастя як СС, зам. директора, Єгор та метросексуальний Петро Гальмо також не спостерігалося.

— Жорстка ви жінка, Новицька, — зауважив професор.

— Ну, є трохи.

— Ви взагалі чогось боїтесь?

— Нєа.

— Та ну? Нормальні люди, навіть якщо вони взагалі нічого не бояться, бояться самотності.

— Теж мені… Вигадали. Я взагалі людей не люблю. Увесь час мрію прокинутись, а нікого немає. Як в оповіданні Рея Бредберрі. Чи принаймні переїхати жити на якесь усамітнене ранчо, де в радіусі кількох десятків кілометрів нікого немає. А якщо й є, то об'їжджати територію на квадрациклі та гасити їх із пневматичної гвинтівки…

— Ого… Тобто не боїтеся нічого.

— Ні, таки є. Коли збивається план — не люблю, я звірію. Ще дохлих пацюків боюся.

— Пацюків? Це ж смішно після вашого послужного списку… Гмм, а ви б не хотіли народитись чоловіком?

— Нєа, ви собі уявляєте такого придурошного чоловіка, який боїться пацюків? Дякую… І ще я не зовсім технічно уявляю, як ходити, коли попереду щось телемпається…І в спідниці якось неестетично…

Зла жінка, що чорт. Із одного боку її капітально дістали. З іншого боку, хто її змушував там сидіти? Заяву на стіл — і вперед. А то сидить і вариться у власній жовчі. Надлишок жовчі ще нікого до добра не доводив. Треба випускати. По-хорошому і кров теж можна пустити. Щоб знизити тиск та рівень агресії. І для здоров’я корисно і оточенню приємно.

Графоманка Віка Каретко все життя мріяла написати історію демонічного кохання, щось на кшталт Фібі і Коула із «Усі жінки відьми». Так, щоб усі плакали солоним окропом і три дні ходили «пад впєчатлєнієм» . Але десь вона стратегічно помилилась. Як то кажуть, або не те писала, або не так, або не там.