Герт Нюквіст - Трава нічого не ховає

Лист від Люсі Лунде прийшов із вранішньою поштою. Я прочитав його на великій перерві, сидячи в учительській.

Письмо було розгонисте, нахилене в лівий бік, позбавлене індивідуальності. В листі було багато граматичних помилок, а ще більше гучних слів.

Люсі з приємністю згадувала нашу останню зустріч, шкодувала, що давно мене не бачила, дозволила собі запитати, як мені живеться, і мала велику втіху запросити мене на обід у понеділок 8 січня. Вона була мені щиро віддана т. ін.

Люсі Лунде…

Коли ми вчилися разом у реальній школі, вона завжди нагадувала мені дівчинку з примулою з дешевого малюнка: білява, рожевощока й пухкенька. Різниця була тільки в тому, що дівчинка з малюнка дивилася віддано синіми, мов проліски, очима, а очі Люсі ніколи не були віддані, ні схожі на проліски. Хлопці з нашого класу тоді цього не розуміли — всі ми були безтямно закохані в неї. Проте Люсі цілилась вище, однокласники її не цікавили.

Але її претензії ніколи не відповідали здоровому глуздові — якщо в Люсі взагалі був здоровий глузд. її мов магнітом вабило до себе все блискуче. А відомо ж, воно не завжди золото. До того ж Люсі мала незвичайний хист прораховуватись.

Потім вона пішла своїм шляхом, здавши сяк-так екзамен за реальну школу, і я її бачив рідко. її взяли в хор Норвезької опери. А з роками почали давати й невеличкі ролі.

Вона належала до того типу жінок, що навівали молодим солодкі мрії, а старим — хтиві фантазії.

Буваючи в опері, я завжди стежив за поглядом Люсі, вона зі сцени жваво нишпорила ним по залі, оцінюючи публіку в перших рядах. Так дивляться діти, прикидаючи, котрий із пакуночків під ялинкою найкращий.

Нарешті вона знайшла свій найкращий пакуночок. Виявилося, що в нього був загорнений полковник Лунде, голова Товариства аматорів поезії, власник неосяжних лісів у Естфолі, найбільшої колекції срібних келихів і великого, похмурого будинку на схилі Голменколена.

Чого полковник Лунде з'їхав з глузду, не важко було здогадатись: у шістдесят років він ще сподівався поласувати марципановою булочкою з кремом і вишнями. Він був одружений, проте розлучатись не довелося. Його дружина, що завжди була справжньою дамою, саме вчасно віддала богові душу.

І ось нова дружина полковника Лунде прислала мені пишномовного листа з запрошенням на обід.

Але під своїм підписом вона додала двоє речень звичайною мовою. Видно, якась раптова навала почуттів спонукала Люсі написати їх уже тоді, як вона вкладала листа в конверт:

«Прийди неодмінно. Я боюся».

Похмурий будинок полковника Лунде здіймався сіруватою примарою в січневому присмерку. Я хвилину постояв, дивлячись на нього.

Я його добре пам'ятав ще з дитячих років. Тоді він здавався мені розкішним — фронтони, напуски, надбудови, вікна різної величини, башта над горищем.

Сад, навпаки, виявився обернено пропорційним тодішньому моєму уявленню про нього. Коли я був хлопцем, він здавався мені просто великим садом навколо розкішного полковникового будинку. Тепер я побачив, що це дуже великий сад навколо похмурого полковникового будинку. Велетенський, з високими, кошлатими ялинами. В їхніх верховіттях легенько шелестів вітер.

Була рівно п'ята година. Я подзвонив у вхідні двері. Мені відчинили, і я глянув просто у великі зелені очі. В зелені очі на вузькому дівочому обличчі. Чорна гривка нависала на брови, а решта кіс розсипалася по плечах. Дівчина була тоненька й висока. Моя мати назвала б її довготелесою.

— Доцент Бакке? — запитала вона.

— Так.

— Я дочка полковника Лунде. Заходьте. Дайте мені ваше пальто.

«Дочка полковника Лунде». В неї є якесь ім'я! А однаково вона сказала «дочка полковника Лунде». Я почав здогадуватися, хто господар у цьому великому, похмурому будинку.

Дівчина повела мене через просторий холодний вестибюль. Я помітив лише випхану лосячу голову на одній із стін. Ми зайшли до вітальні.

Вона була чудова.

Я блискавично зіставив покоління та стилі й дійшов висновку, що вітальню опоряджали дід і баба полковника Лунде. Оббиті плюшем меблі вражали надміром округлих ліній. Гармонію порушувало тільки їхнє розташування: жодна річ не стояла боком. Видно, військовий педантизм полковника Лунде виявився сильнішим за пошану до предків.

Посеред вітальні навколо круглого столу з червоного дерева сиділи три особи, кожна на плюшевому стільці. Вони підвелися, і я, огинаючи стіл, почав вітатися з ними.

Найперше я поклонився Люсі. Вона зовсім не вписувалась в інтер'єр полковникового дому. На ній було щось блискуче, надто вузьке й надто коротке. Волосся було підняте вгору й кучерявилось на маківці відбіленими кінцями. На одній панчосі спустилося вічко.