Герт Нюквіст - Трава нічого не ховає

— Сестро, подайте ноші.

Я здригнувся. Ноші? Але не зважився нічого питати. Сестра миттю повернулася з ношами, і Крістіан обережно переклав на них панну Лунде.

— Почекайте мене тут. Я мушу запровадити її до хірургічного відділення. Оглянути, що там з її лобом.

Я й тепер не зважився нічого питати. Та й Карл Юрген не озвався жодним словом. За Крістіаном, сестрою і ношами, на яких лежала панна Лунде, зачинилися двері. Аж тоді Карл Юрген ожив.

— Що сталося, Мартіне? Навіщо ти мене покликав? І хто ця маленька дама?

Я сів на стілець біля братового письмового столу. А Карл Юрген опустився на порожній тапчан. "У голові в мене була якась дивна порожнеча. А проте я спробував докладно розповісти йому про дивний обід, на який мене запросили.

— І ти потім поїхав на цвинтар Вестре?

Я розповів про напис на плиті. Це не справило на Карла Юргена ніякого враження. Він ніколи не відчував поезії.

— Отже, ти тому подався на цвинтар, Мартіне? Глянути на напис? Так пізно?

— Саме напис і був важливий.

— Такий важливий, що треба було негайно поглянути на нього?

Я не мав ані часу, ані сили змальовувати йому дивний настрій, що панував під час обіду в тому похмурому будинку на схилі Голменколена.

— Так, Карле Юргене, треба. Тепер ти сам бачиш, як важливо було поглянути на нього.

— Як ти туди попав?

Переліз через огорожу з боку статуй Вігелана.

— Брама була замкнена?

— Так.

І ти їх там знайшов… Вона спіткнулася і вдарилася об камінь?

Слухай, Карле Юргене. Вона не спіткнулася. Мені нема коли тепер розповідати тобі всі подробиці. її хтось Ударив ззаду або з усієї сили штовхнув на камінь. Вона лежала зігнута майже дугою. Люди не падають скорчені.

Карл Юрген глянув на мене ясними очима. Очима, що завжди пронизували людину наскрізь, завжди бачили, скільки в її словах правди і чи вона щось важить. Я відповів йому таким самим, як і в нього, поглядом.

І його очі, як звичайно, оцінили, чого варті мої слова.

Він підвівся з тапчана, підійшов до Крістіанового письмового столу і зняв телефонну трубку. Я бачив, як він набирав номер: 42-06-15. Кримінальна поліція міста Осло.

— Ти знаєш, у якому місці могила Вікторії Лунде? — запитав я.

— Так. Я був на її похороні два роки тому. Він передав по телефону свої накази.

І я знав, що не мине й десяти хвилин, як його люди оточать весь простір навколо високого надгробка й залитого кров'ю мармурового голуба. Навколо високого надгробка з дивним написом: «Трава нічого не ховає».

Я сидів і дивився на годинник, що висів над дверима.

Мені здавалося, що минала ціла вічність, поки секундна стрілка оббігала навколо циферблата і хвилинна, різко цокнувши, пересувалася на поділку далі. Принаймні так легше було чекати. Карл Юрген також стежив за годинником.

Він більше нічого не питав мене.

Але я не вводив себе в оману. Я знав, що він витягне з мене всі подробиці цього страшного вечора. І я ладен був допомагати йому всім, чим зможу. Бо людина, що здатна була штовхнути кволу панну Лунде на надгробок, не викликала в мене співчуття.

Я, властиво, був трохи здивований, що Карл Юрген чекає. Мені здавалося, що він мав би помчати на цвинтар Вестре. Видно, він покладався на своїх людей. А однаково… Я добре знав Карла Юргена. Так добре, що був певен: якби він вважав, що йому тепер треба бути на цвинтарі, його б не втримала тут ніяка сила. Отже, він вважав важливішим щось інше. І я, здається, здогадувався, що саме.

Карл Юрген знов сів на тапчан, а я й далі сидів на стільці. Так ми сиділи й дивилися на годинник. Ми вже чекали шістнадцять хвилин і одинадцять секунд.

Повернувся Крістіан.

Він був у білому халаті і приніс із собою прикро солодкавий запах операційної. Він сів до письмового столу. Не було потреби питати його про щось. Він достатньо знав Карла Юргена, щоб самому повідомити те, що нас цікавило.

— Усе гаразд. Вона оклигає. Не треба навіть переливання крові. Я зашив їй розбитий лоб. Рана досить велика, і вона втратила чимало крові. Але вже опритомніла.

Карл Юрген запитав те, що я й сподівався:

— Можна мені поговорити з нею? Крістіан глянув на нього.

— Може, почекаєш до ранку?

— Мартін вважає, що її хтось ударив ззаду.

— Ззаду на голові немає ніяких слідів…

— Тоді хтось з усієї сили штовхнув її на надгробок. Таке Мартін теж допускає. Ти ж, мабуть, сам розумієш, як важливо почути, що вона скаже.

— Так, розумію, що важливо, — сказав Крістіан. — Але не хотів би її стомлювати. Вона ще надто квола. А втім, вона питала про тебе, Мартіне. Хоче будь-що поговорити з тобою. Каже, що це важливо. Що їй треба поговорити. Але не стомлюй її.