Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Зараз, з цієї височини дивлячись на сіро-жовті склепіння водосхрону, з латунним сонцем у свинцевих водах, на дику природу витягнутого цівками лісів, гробоподібного, мертвого міста, колись закіптюженого різноколірними димами, я думаю, що кращого корму ракам, як моя матуся, немає. Бо уявляєте, що приходить час і ніякі селікони, ніякі колодіуми, відкачки жирів уже не тримають її трухле тіло, і вона на твоїх очах розвалюється на частини-імплантанти. Ти витягуй. Перетягуй для неї судки, став крапельниці, катетери. Витятуй гівно, те гівно, за її словами, звідки я вийшла. Б-р-р… після всього…

І от я бреду, крадуся під великими вікнами. І думаю зі сльозами на очах про Пашу. Я іду під великими вікнами нашої квартири, де оглушливий яскравий світ, який не нагадував нічим моєї уяви, мого віртуального життя. Мене млоїть жаль до себе. І цього я не можу ніяк спекатися. Не минуло і кількох годин від підслуханої розмови між Аллою та Інгрід, а ціле довжелезне життя враз скрижаніло в мені, і під вечір зробилося холодно та байдуже.

Алла ніколи не розмовляла зі мною, ну, майже. Але того дня, сопучи та стогнучи, вона власною персоною пришкандибала до мене, сіла, закурила довгу ментолову сигарету і довго мовчала. Тоді я запитала, сама запитала:

— Ну, чого треба?

Алла голосно прокашлялася.

— Ти вже доросла дівчинка, — кинула косо на портрет Паші в костюмі мачо.

— Слава Богу мені сім років, — відповіла я.

— А от ніякого тобі виховання. Так грубо говорити з рідною матір'ю, душенька, прямо не збагну, в кого ти вдалася… напевне тато, царство йому небесне! Ну-ну, нічого, все в житті можна виправити. На осінь я відправлю тебе до діда та до баби. Хочеш?

— Ні.

— Змилуйся, у мене теж є життя. Мені треба займатися собою. Щоб ти жила далі, могла гуляти, навчатися. Щось одягати. Розумієш?

— Ні. А хто буде мною займатися? — І ми зазирнули одна одній у вічі. Зігнуті, мов ті дві зміюки в позі нападу. Ми знали, не зважаючи на велику різницю у віці, чого чекати одній від одної. Ми прекрасно розуміли, що одна хоче від іншої. Мати від доньки. Донька від матері.

— Тебе ніхто не запитує, — рявкнула Алла і струсила попіл на підлогу, прямо собі під ноги.

— Не сміти, — сказала я.

— Саме прибереш… — Алла попорпалася в кишені, театрально застогнала.

— Ну…

Алла вдала з себе задумливу топ-модель після десяти років, проведених на подіумі. Невимушений, романтичний порух з остеохондрозним потріскуванням.

— Ти б не хотіла побавитися з Інгрід? А?

— Ні!

— Чому, крихітко?

— Вона стара. І від неї тхне пріллю.

— Хе-хе… Як від мене, хочеш сказати? — Алла зажувала гумку, видула рожеву бульку.

— Не хочу, — повторила я, але, здається, не так твердо.

— Ти хочеш Пашу? Так. Пашу. Цього зализаного гомика.

— Не твоє діло.

— Буде твоє, моя золота.

Алла встала і вийшла, пряма як стріла. Наче на прийомі в англійської королеви, стільки в неї було достоїнства. А я просиділа до ранку, спокійно мандруючи своїм світом, і ні про кого не думала, навіть про Пашу.

Чотири роки, як моєму тату викинули мізки, разом з його смердючою душею; чи була вона в нього, принаймні він ніколи не морочив собі цим голови. Він страждав на запори, тому в очисні клізми вірив більше, аніж у подібні речі. В кафе «Дорз» скоро, через десять років, перетнеться і моє життя, якого не перемінити, а могла бути й інша забігайлівка. А можливо, то був якраз і не «Дорз», де замочили Прища. Плутанина дає іноді користь. Ти плутаєшся не сам. А водиш, нехотя, за носа інших.

Усі прибулі на річницю відчували його присутність. Нашорошивши вуха, вони дослухалися до скрипу паркету, дверей, ґнота на запалених свічках. Хоча вони переконливо знали, що Бога нема, а існує мораль, якою можна вертіти, як дзиґою. Вони непогано влаштувалися. Але пополоскати сигмовидні кишки необхідно, ну, край необхідно. Нудьга страшна штука. Але треба ж таки уміти себе заставити у ніщо не вірити і бути легким та безтурботним, за винятком вродженого ідіотизму.

Всі вони сиділи за одним столом, з вензелями графів, але точно не Потоцьких. Вони: моя мама, з новими колоїдними губами, невимушено ляпаючи віями, Інгрід по праву руч, трохи зліва, торохкотячи загіпсованою ногою, сам Вольфганг, а на самому почесному місці майбутній маршал Возлико чи Водянко, коротко стрижений курдупель зі своєю наполеонівською манією та іншою половиною цієї манії, дружиною Ніною. Ніна пріла від сала, що чотирма шарами випинало з-під італійської вечірньої сукні. Ці йолопи сиділи один проти одного, і кожен вважав, що саме той, напроти нього, справжній кретин. Тому всі присутні були підкреслено коректні.