Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Вона наказала мені стати лицем до стіни і підняти спідницю. З нею було інакше, ніж з Павлом. Інгрід брутально ввела вказівного пальця мені в задній прохід і почала робити різкі та швидкі рухи. Я закричала. Тоді вона вилаялася, видно, по-німецькому, стягла з мене труси, перекинула через коліно і відляскала по попці. Але не боляче, мене це якимось дивом навіть заспокоїло. Заставила роздягнутися зовсім, лягти горілиць і сіла мені на обличчя. «Лізать… Язиком лізать…» Першим моїм бажанням було відкусити їй клітор, але язик запрацював, наче сам по собі. Інгрід дихала спочатку рівно, далі уривчасто, потім забелькотіла якісь слова, що переросли в екстатичне ревіння. Вона кінчала раз за разом, а рот мій наповнювався чимось слизьким. Не маючи змоги ані виплюнути, ані дихнути, я змушена була проковтнути той слиз. Час перестав існувати, як відкопна рептилія. Коли, напівнепритомну, Алла вела мене до кімнати, Інгрід гола сиділа на кріслі, закинувши ногу на ногу, і полизькувала з бокала червоне вино. М'язи під її білою шкірою ще грали маленькими пухнастими м'ячиками. Чомусь я подумала крізь напівзапаморочення: коли стану дорослою, то буду такою ж худющою, з великими диньками цицьок і гострими сосками.

— Нільзя нічево запрещать, — сказала вона. — Єто убіваєт человека. Особенно жєнщіну. Спокойной ночі, душенька.

Ані мати, ані Інгрід, ані батько, навіть Паша не називали мене на ім'я. Ім'я я вигадала сама, а може, воно прийшло до мене у моїх самотніх мандрах… Лишившись наодинці, я почала згадувати. Це нове відчуття плутало думки. Дико втомлена, я не могла заснути. Зараз я бачу маленьку дівчинку перед великим вікном, з глупою поніччю і померлими звуками; так, вона, як нинішня, не переконує себе, що саме так повинно було закінчитися. Вона думає про інше. Вона порівнює непорівнянне. Вона не знає свого імені, і вона втрачає щось основне і велике у своєму житті. Паша не такий. Паша багато розповідав. Дуже багато красивих історій. І про те, як треба любити своє тіло, насолоджуватися ним, і доставляти задоволення іншим, тобто йому чи ще комусь, а головне собі. Перед тим як зайнятися любов'ю-ю-ю, він говорив, які бачить кольори, які запахи висять ельфами у повітрі, яка смачна її безволоса кіска. Паша читав їй вірші. Приносив подарунки. Він ніжний, Паша… приходив… приходив… приходив… А зараз вона думає про нього в минулому, наче він помер. Його постать, його обличчя світиться для неї, як на світлині, що висить у неї на стіні, подарованій мамою і привезеній з Парижа, а насправді прихопленій після блядської ночі у того ж таки Паші… А нині, тобто зараз, вона могла прочитати спокійно, з холодною і керуючою люттю судово-сексологічну експертизу, що громадянин України Павло Джулай звинувачується в тому, що… Що Паша здійснював похітливі дії з восьмирічною дівчинкою; що Паша розірвав руками стінки вагіни і промежину до прямої кишки, а потім схопив дівчинку за волосся й ударив головою об бетонну підлогу, бив об кахлю туалетної кімнати, доки голова у неї не луснула, як грецький горіх, і мозок вихлюпнувся на його шикарні штани з англійського сукна та черевики — о бичачий несмак — з крокодилячої шкіри. На ту пору Паша страждав від хронічного алкоголізму, що, на думку медекспертів, і призвело до такого жорстокого убивства. Ніколи до цього не притягувався за кримінально-сексуальні злочини. Був поміщений у психіатричну клініку, де і помер через півроку від тромбозу лівого серцевого мішечка… Мені тоді виповнилося дванадцять. І вже у моєму житті з'явився Тоцький.

Інгрід та Вольфганг зникли з мого життя за тиждень, як у моєї маман з'явився новий бахур, такий собі скромняга, менеджер задрипаної лавки десь у Східному Лондоні. І мене віддали до діда та баби. Вірніше, вони переселилися в наш дім, що за ці роки кишма кишів усілякими привидами та демонами.

Дід Костя, вже дихаючи в яму, мав жорсткий характер, а тому Інгрід та Вольфганг вилетіли з нашої квартири і з якоїсь там причини справді ледь не загриміли до тюряги, але за дрібне шахрайство, а не з тієї, про яку я розповідала Алексу. Вони крали у супермаркеті курей. Дід, колишній архітектор, плутав не лише бібліотеку з туалетом, а приймав мене за хлопчика. Грюкаючи ціпком, дід Костя щоранку приходив до мене з велетенськими гросбухами і заставляв вивчати ази архітектурної справи. Само собою зрозуміло, з цього ладу не було ніякого, але в моїй голові все ж таки щось лишилося. Діда поважали.

До нього приходили колишні учні. Вони пили чай і ідилічно підтакували діду про колишнє, хороше життя. Поза спиною обзиваючи старим кавалком засохлого лайна. Серед усіх мені приглянувся Ростислав, просто приглянувся, нічого такого у моїй голові не виникало, а в почуттях тим більше. Хлопець не вимовляв «р», пропускав у розмові цю літеру взагалі, а тому виходило то Лотислав, то Ротислав, останнє, коли він був у доброму гуморі. Ростислав гундосив, говорив якось в себе, опустивши руки, потупивши зір, надимаючи щоки. Нас зблизили дідові папери, що ними він завалив мою кімнату. Велетенські гросбухи, від котрих дійсно тхнуло калом та пріллю. Ростислав просиджував над ними до кривавого поту. Бабуся моя, Лізавета, поїла бідаку чаєм, про неї нічого й говорити. Кульбабка, та й годі. А ще Ростислав малював. Тихий і непримітний параноїк, що подарував мені не лише малюнок павича, а ще щось більше… Все по порядку. Так уже мене навчили.