Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Навряд чи мене називають замкнутою. Швидше, від природи я цікава. Мене цікавили нові речі, які я брала до рук чи дивилася на них. Вони наповнювалися особливим сяйвом. Будь то нова іграшка, сукня, плюшевий ведмедик, а найбільше прогулянки, яких я була полишена, ув'язнена в старому добротному цегляному домі кінця сімнадцятого століття з безліччю кімнат. Там ховалися мої таємниці, там починалися мої подорожі, а далі склалося гірше. Я почала мандрувати в собі. Спочатку це почалося з вигаданих історій. Я вигадувала красиве життя, з золотими вежами, з прихильниками і коханцями. Я принцеса, я одним порухом можу змінити все. Навіть мама дбала у цих фантазіях про мене. Але роль у неї була якоюсь невизначеною — від служниці до мами-королеви. За настроєм я то шмагала її, то заставляла виконувати найбридкішу роботу. А то ми мешкали на безлюдному острові, серед волооких одалісок і темношкірих рабів. За моїм велінням вони йшли завойовувати для мене світ. Після чого до одного шоколадного героя, з ясним поглядом, фіалковими очима, у мене виникало кохання. Він не відповідав мені взаємністю, і я саджала непокірного на ланцюги до підвалу. Він каявся. І ми щасливо ходили, взявшись за руки, берегом моря. Ніякої там гри в корівку… Так я мріяла, тиняючись кімнатами, чекаючи на Пашу, а він не приходив і не приходив. Але, як я здогадувалася, справа була в Аллі.

А як він приходив, то приносив чудернацькі трусики, завжди рожевого кольору, солодощі, що здебільше нагадували геніталії або тварин, або людей, або ще чиїсь. Паша називав їх марсіанськими штучками. Він був добрим, лагідним, навіть покірним. Ми грали в корівку. Він роздягався. Ставав навкарачки, я сідала зверху, і він, задираючи голову, говорив: «Му-му-му…» Паша сердився тільки тоді, коли я сміялася з його «му», — хвицався і пускав піну, навіть плакав, тихо, майже як ображена дівчинка. Тоді я запихала йому ділдо у попку, доїла за його дійку, а він стогнав, хрюкав, облизував губи і просив ще і ще, доки не текло біле молочко, яке, як тоді вже я дізналася, називалося спермою, але ввічливий, інтелігентний Паша говорив, що це мужське сім'я. Над Пашею я тримала владу. Це я зрозуміла відразу. Проте я дозволяла лизати мені киску запускати трошки пальчика мені у щілинку в попку але далі не пускала. Мені це вже було не так цікаве, і нічого нового. Паша просив мене роздягатися, фотографував у всіляких позах. Фотокартки показував Аллі, і вони гучно лаялися або дико реготали. Швидко це нам обом наскучило. Вірніше Аллі. Пізніше я здогадалася, що справа в грошах. А невдовзі вона захворіла, і, переповнена кожного гожого дня, наша вітальня спорожніла. Лише, правда, дуже рідко, з'являвся Паша — моя корівка. Так у нашому домі поселилася пришелепкувата парочка німців. Грошей на мамині забаганки не тільки не вистачало, бо все йшло на ліки, косметику, каву, делікатеси, без яких Алла не могла себе уявити, бюджет нашої сімейки під час її хвороби дорівнював нулю. Світська левиця ніяк не могла второпати, що від чогось у цьому житті треба відмовлятися. Швидше Алла мене викинула би або продала циганам. Таке стерво.

У дедушки Вольфганга справжній отходняк, а ще по-справжньому ломка, а по-науковому — перша стадія відняття. Вчора, обдовбавшись якоюсь дешевою азіатською наркотою, він на наших крутих, єлизаветинських східцях зламав ногу. Зранку професор Вольфганг стогне і кашляє. Він скаржиться на невимовну біль у всьому тілі. І продовжує кашляти. Говорить мені, що це, кіндер, від ноги. Але я знаю, що він бреше. У нього міцна, кущем, шевелюра кольору соломи, а очі, мов у кролика перед забиттям, благальні, от-от заплачуть, і ці два василькових ока зводяться до стелі, молячи і просячи. У нього ще є Інгрід, старушенція, так ми між собою, в коротких розмовах, її називаємо. Від обох німців несе пріллю. Інгрід — сухе комінтернівське стерво у третьому поколінні, з ламкими кістками молодиця, але я уперто, як сказала, зову її старушенцією. Худі, трохи запалі щоки, підборіддя різко висунуте вперед, маленький, навіть симпатичний носик. Їй усього тридцять шість. Але у свої тридцять шість вона, продута німецькими вітрами, холодна до ломок і благань чоловіка. Вольфганг старший від Інгрід років на тридцять, якщо не сто. Але ще той цап. Теж збризок Марксових моделювань сталінського віслюка. Нордична красуня ставить перед ним дилему — або морфін, або трах. Значить, у професора подвійна ломка, бажання отримати два задоволення; у пунктуального і прагматичного німця ще й до того ж непрохідна глухість. Парочка — колишні гедеерівські німці, які шість років відбабахали з Хонеккером у в'язниці, де колишньому професору медицини проламав голову стільцем ще один політв'язень, коли Вольфганг поскаржився на жратву, що гірше свинячої. Політв'язень за національністю був українцем, працював на якусь розвідку, тож і загримів до колишнього істеблішменту на нари. Батька його убили під Корсунем, а маленького, дворічного, брата спалили у хліву партизани разом з кількома п'яними есесівцями, по п'янці, десь під Пирятином чи Хоролом, що на Полтавщині. Для нього вони всі були фашистами.