Олесь Ульяненко - Квiти Содому

Вікна у нашому домі були зачинені, проте у ванні — завжди навстіж. І я часто, з неприхованою цікавістю, спостерігала, як Алла приймала ванну і як мініатюрна китаянка терла її спину мочалкою, а потім надовго її голова пропадала між розкішних литок моєї матері. Алла все бачила. І нічого. Дім для мене набував обрисів чогось живого. Куди вміщалися антикварні меблі, дорогі речі — подарунки залицяльників, коханок, коханців і хтозна-кого ще… Але мені, особливо мені, зараз хочеться почати відлік від початку однієї точки і до її кінця… Тому я циклонулася так на домі…

Дім зробився моєю батьківщиною, якщо можна простіше, без всіляких заворотів, моїм пристанищем і моєю опорою, навіть з тими людьми, котрі покинули мою матір у скрутному становищі. У кожному домі, чужому для нього, запрошений намагається завоювати довіру, але запрошений навіть не уявляє, що він є частиною творення. Зліпком, фантазією. Так поступала Алла. Присутні нав'язують свої звички. Він, прибулець, приносить їх як заразу: будь це ефемерність світу, його яскравість чи трухлявість світосприймання. Релігія тут ні до чого. Релігія часто, в нинішньому часі, не має ніякого відношення до Бога. Лише одна спекуляція, що лупить цинічно по гаманцю затурканого невігласа, який потрапив між жорна цивілізацій неспроможності боротися з власними поганими звичками або випаданням з контексту власного нікчемства. Цивілізація і в наших нетрях цивілізація, і вона розпластована на частини, на шари, які ніколи не повинні стикатися, існуючи паралельно. Алла вирішила інакше. Напевне, на неї подіяла коняча доза кокаїну, чи смерть Лі, чи клінічна смерть. Забаганки сучасної містики, тим паче такої дешевої, як у пана Моуді, викликали у мене як не гикаючий віслючий сміх, так передчасні місячні. У жінки добре одне — жінка покладається на серце і на свій передок. Але те і те — часто зраджує.

Так у наш дім увійшли нові мамині приятелі, з новими і старими знаками, що проявлялися подібно негативу на фотоплівці. У моєму тоді маленькому і недосконалому мозкові виникла думка, що в чиїйсь уяві ми виникаємо ні з чого, і нас, маленьких, знищують, як тільки ми дорослішаєм, — значить, небезпечні.

Був місяць уповні, і цього я не могла не забути, аби й хотіла: до сих пір мурахи повзуть шкірою. Мурахи задоволення і прикрого смутку, що те задоволення було між пальців, а потім виприснуло, мов ящірка… Був місяць уповні… Був яскравий бал, залитий люмінесцентним сяйвом, готичні маски, бенгальські вогні, рицарі, дами в кринолінах — уся та прогнила похабєнь шістнадцятого століття, його імітація, наша імітація чужого світу. Тут би ліпше годився горластий хор кубанських козаків, але свиню тягне завжди до далекого і великого, за загін; ну от, на думку моєї матусі, рицарі в бляшанках і дами в кринолінах ближче до її істоти, аніж кубанські козаки у безрозмірних шароварах… Тож банальний місяць уповні, і тоді з'явився той, перед котрим падало на коліна все падлюче місто, без винятку жіночої і чоловічої статі. Свято втечі від хвороби повсякдення: виконувати те, чого не хочеш, але якийсь кретин придумав, що мусиш. Аби не здохнути.

Я знала свого діда, але погано пам'ятала бабусю. Я знала свого діда, сивого і кремезного, з жорстким колючим волоссям, квадратним підборіддям, грубого і безцеремонного, колишнього архітектора. Але в домі тримала владу мати. Бабуся народилася у Варшаві, виховувалася там і отримала там освіту, походила із збіднілого дворянського роду, але набутого їхня донька Алла так і не перейняла. Лише наскубала яскравих верхівок. Жорстокість батька, який не займався її вихованням, і делікатність матері розрубали її навпіл, її свідомість, її дитинство і юність. З одного боку, Алла пристрастилася до розгульного життя, що попахувало дешевим богемним сурогатом, з іншого, у неї зростала холодна і жорстока впевненість у правоті того, що вона чинить. Алла, як і батько, була холодною прагматичкою. Гроші і задоволення. І ніякого розуміння жінки про тихий сімейний затишок. Реалістка. Хоч куди не кинься. Про Лі, мого татуся, інша розмова… Про його заліпухи… Варто згадати тільки те, що він пропагував продукт, який звався гербалайфом, а заодно наркотиками. Докурився до повних глюків, а тому посцяв у фікус у приймальні якогось ефіопського царка. Там він би і лишився спочивати: чи на дні ями, чи на дні ненаситного чийогось черева, аби не кореєць советського походження, що викупив його для власної потреби. Чистити чоботи у крихітній майстерні. Світла пам'ять тата Лі не зображена на жодній поштівці, окрім маленького фото, де він схожий на Брюса Лі, і зовсім не з мамою Аллою, а з якоюсь пергідролевою лахудрою.