Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Не можу я брехати, що він зовсім не цікавив мене. Коли приходив, я відчувала піднесення і ловила себе на тому, як гупає моє серце. Я завжди таємно пишалася, коли чула, як доктор Анґер схвально реаґує на Йосифові слова. Але ніколи, ніколи не показувала цього. Навіть собі самій. Щось таке заплелось у мене всередині: незрозуміла туга, нестерпна і крихка — ніби стискаєш у кулаці тріснутий келих, який от-от повністю розкришиться, і гострі скельця безжально увіп’ються в плоть.

До того ж, при зустрічах сам Йосиф поводився дедалі нестерпніше. Я заносила гощення — а він раптом зривався зі свого місця, кидався до мене і перевертав тацю на килим. Одного разу вивернув на мою спідницю салатирку з грибами в оливі. Іншого — кидаючись, щоб притримати для мене вхідні двері, повалився на свого сусіда, підсліпуватого Хаїма Шарфа, і розтовк тому окуляри.

Як я злилась (під’юджувана нескінченними Аделиними кпинами), як лютувала. Що за каторгу він мені влаштовує, чому я повинна страждати від враження, ніби постійно ходжу поміж людей у чім мати народила?! Бо саме так відчувалась мені ця Йосифова любов: він не казав ні слова, не звірявся мені, навіть жодного разу не заговорив зі мною. Але його шалена пристрасть відчувалась у повітрі, висіла там, як сітка клейкого осіннього павутиння.

А потім сталася історія з гасовою лампою. Уже сутеніло, коли доктор Анґер гукнув мене, щоб я принесла йому потрібні книги. Я робила це майже наосліп: на горищі навіть удень не зовсім світло, віконця геть маленькі, і доктор ніколи там не працював. Як правило, він сидів у своєму кабінеті, за столом (цей покій теж був ущерть забитий фоліантами), і, коли виникала потреба, гукав мене і простягав список. А тепер, у ході жвавої бесіди зі студентами, він попросив знайти книжки і принести їх до салону. Я швидко метнулася з покою, втікаючи від слинявого погляду Йосифа, в якого аж сльози на очах блищали — і не подумала, що варто взяти з собою вогонь. Отож тепер сліпала в темряві, намагаючись розібрати написи на корінцях і дрібний мак докторового письма на аркуші.

Спершу я подумала, що десь у стіні шкребеться миша. Доведеться купити отруту, невдоволено вирішила я, вже передчуваючи пошуки смердючих і напіврозкладених трупиків.

Але наступної миті зрозуміла, що звук більше схожий на сопіння великої сонної тварини — пса чи коня. Звук ставав дедалі тяжчим, дедалі густішим. Я завмерла у незручній позі, навіть цього не зауважуючи. Жахом стиснуло нутрощі, нудота різко піднялась догори, у голові застугоніло темним передчуттям. Я не сумнівалася, що це він. Що стоїть за дверима, безшелесно видряпавшись щойно драбиною, зсутулившись і схиливши голову, впирається потилицею в низьку стелю. Він увесь спітнів, долоні геть мокрі, від хвилювання зі шлунка виривається неприємна відрижка. Йому б так само нечутно спуститись додолу і зробити вигляд перед рештою, що відлучався справити малу нужду. Або рішуче штовхнути двері, зробити три широкі кроки у мій бік і міцно схопити мене за зап’ястя, незважаючи на мої спроби вирватись.

Але він не може, не здатен зробити ні першого, ні другого. Не може зробити нічого: він занадто слабкий і млявий, занадто боягузливий, до того ж, нестямно затерпає та німіє від самої лише думки про мене.

І тоді цих кілька рішучих кроків зробила я — і різко розчахнувши двері, побачила все саме так, як уявляла: тонка постать, зігнута мало не навпіл, чорні кучері, вперті у стелю, вогник гасової лампи навіжено танцює у нервових руках, відкидаючи навколо макабричні тіні, підступний звук — і запах шлункових процесів просто мені в обличчя.

«Стефо, Стефо, — мимрить він, намагаючись якось виправдатись. — Я приніс лампу, тут же не видно нічого… Я допоможу знайти і принести книжки…»

Але лампа вже вислизає з його спітнілих рук і довго-довго летить уздовж нескінченних ніг цього безталанного бузька, і голосно гепає об підлогу, і розбивається на шматки. Рідкий вогонь зажерливо накидається на наші кінцівки: облизує холоші Йосифових штанів, заволодіває рудою оторочкою на моїй спідниці, зграбно спинаючись нагору. Він намагається загасити вогонь на мені голими руками, зриває спідницю, хапає мене за стегна, але я з силою відштовхую його — Йосиф заледве втримує рівновагу, щоб не скотитись драбиною вниз, на голову комусь, хто вже мчить на допомогу — і хапаю стару дрантиву верету, якою безжально луплю його і кричу щосили, чи то намагаючись врятувати, чи то прибити.

Після цього Йосиф упродовж якогось часу в нас не з’являвся. Від нього принесли тільки короткого листа, в якому він просив пробачити за завдані збитки. Не пам’ятаю тепер, чи мені в той час його бракувало. Можливо, трохи. Але водночас я відчувала полегшення: Аделі досить швидко самій приїлися її одноманітні жарти про «пожежу почуттів до Стефці, яка мало не спалила нам будинок», і ми знову зі спокійною душею повернулись до нашого розміреного життя, помережаного сварками й суперечками.