Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Я сказала: дай Боже.

Пан Гальперн хитав головою, відмірюючи для мене зерна міцної зеленої кави з Сальвадору і арабської мокки — аж по 13 з лишком, дорогої, як дідько, але такої ароматної, що здуріти можна. Нехай я не годна витримувати навіть виду Петрового, але не можу собі дозволити варити йому нездалу каву. Така вже я є.

Господи милосердний, думала я дорогою додому, дивуючись, що вже навколо так сухо, що болото на хідниках позасихало на кору і потріскалось, утворивши павутинні рисунки. Це життя таке крихке. Випаровується, як вода випарувалась із цієї грудки сухої землі. Ось повіяв вітер — і вона розсипалася на порох. Так і це тіло, відображене у вітрині зі швейними машинками « Singer », на самому початку Липової, розсиплеться і зникне безслідно. І де ж тоді подінусь я — пушка духу, яка всередині?

Бо це тіло мені, як чужий дім, де я тимчасово знайшла притулок. Пушка духу знайшла непевний прихисток у тілі, а тіло мусить тулитися в чужому домі з каменю, де воно всім немиле і звідки його тільки й чекають, щоб витурити. А воно, замість того, щоб зібрати свої малі пожитки та зникнути у світах, знову і знову повертає до своїх господарів і несе їм зерна пахучої арабської мокки, аж по 13 із лишком корон.

Повз мене проїжджають вози, наладовані дерев’яними балками. У парку цісаревої Єлизавети починають будувати музичний павільйон. Ресторан уже майже готовий. Ми з Аделею ходили на нього дивитись: він просторий, легкий і світлий, пахне свіжостятим гембльованим деревом.

Нашу цісареву вбили два роки тому. А щойно в Монці застрілили італійського короля Гумберта. Життя осіб із блакитною кров’ю обривається з такою ж легкістю.

Мені не шкода мого життя. Але поки воно є, я мушу бути при Аделі.

Вночі, коли Аделя трохи заспокоїлась, я розпитала, у чому ж річ. Петро знову казав, що їм не потрібна служниця, що Аделя чудова господиня і дасть раду сама.

Я не могла не сміятися. Аделя здивувалася спершу (її обличчя все ще було мокре від сліз, від спазматичних схлипувань тремтіли живіт і груди), а тоді, зазирнувши мені в очі, усе зрозуміла і сама порснула зі сміху.

Чудова господиня. Та вона кухні не вміє розпалити. Ще доктор Анґер казав: «Аделя замість зупи варить узвар, а замість узвару — юшку „нічо“ на гарячі дні».

Коли сусідська служба розповіла нам цю страшну історію про обпечену в лузі доньку пана Тюркеля, власника кав’ярні « Габсбурґ », Аделя, сполотнівши і мало не умліваючи, запитала, що таке луг. До чищення начиння і прання я б у житті її не пустила.

Коли ми вдосталь насміялися, уявляючи, який би Аделя навела тут порядок (пан доктор, напевно, перевернувся б у труні), вона знову спохмурніла і продовжила розповідати.

Петро сказав: якщо вона не хоче поратися по господарству, йому це не заважає, вони можуть знайти іншу служницю, яка виконуватиме мовчки свою роботу і не лягатиме з ними до постелі.

Не лягатиме з ними до постелі. Він так і сказав. Низька людина, без найкволішої навіть моральності! Він сміє нарікати на мене, сміє прагнути розділити нас із Аделею. Що станеться з нею, якщо йому це вдасться?

Я відчула, як у горлі починає пучнявіти істерична куля, globus histericus , хвороба слабосилих шляхтянок. Я знайшла серед ліків японський препарат «По-хо», яким лікувала Аделині міґрені. Ще навіть не встигнувши розтерти ним скроні, тільки вдихнувши глибоко холодні пахощі м’ятної олії, я прийшла до тями і спокійним голосом попросила Аделю продовжувати.

Вона знову задрижала, сльози бризнули, як вичавлений із цитрини сік. Він хоче знайти для мене кімнату, каже, що буде платити за неї, що вже навіть розмовляв із кількома власниками кам’яниць на Бельведерській чи Седельмаєрівській.

Охочіше він утопив би мене у багнах на Бельведерській чи в тому озері, яке розлилось на Седельмаєрівській після злив, подумала я.

Я дала Аделі снодійне і відвела до її покою. Сама цілу ніч не спала, усе через ту духоту.

Супроти мого бажання до голови лізли спогади про час, коли я знала отця Йосифа. Себто — коли він ще не був священиком. Образи, які піднімалися каламутними згустками із закапелків пам’яті, мали неприємний присмак провини. Я ніби розчухувала застарілу кропивницю, повертаючи тривожні відчуття.

Якщо бути до кінця щирою, спочатку, коли він почав дедалі частіше з’являтися в нашому домі, я його взагалі не помічала. Доктор Анґер часто приводив додому студентів, щось їм пояснював, зачитував уголос уривки з праць Оуена та Фур’є про гігієну, Лістера про гнійні рани, з «Лекцій фізіології та патології нервової системи» Клода Бернара і найцікавіші статті з журналу « Archiv für Physiologie »; молоді люди жваво дискутували, та завжди шанобливо замовкали, коли промовляв їхній досконало витриманий наставник, і слухали його, мало не побожно вдивляючись у те, як від подиху, змішаного зі словами, ворушаться чорно-сизі кільця акуратної докторової бороди.