Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Але вже зовсім скоро Йосиф мало не втопив мене у ставку Ромашкана.

Того млявого пополудня наприкінці травня ми з Аделею плавали на човні, намагаючись якнайдовше затримуватись у шатрах, утворених вербовими гілками. «Тут так гарно, — зітхала Аделя, витираючи крапельки поту з-над верхньої губи і чола мереживною стрічкою від капелюшка, — але було б іще краще, якби на твоєму місці, Стефо, сидів хтось білявий, із вусиками щіточкою». Аделя зітхала тоді за якимось угорським капралом з імператорських та королівських гусарів, якого тієї пори раз чи двічі бачила під час прогулянки Седельмаєрівською. Дуже вже їй подобались його холодний погляд та військова виправка. А ще пурпурове чако на голові й кавалерійська шабля, ефес якої було прикрашено срібною ниткою. До того ж, Аделю приваблювала недобра слава цього героя: кажуть, він ущент програвся в карти.

Ми випливли з тіні і рухались уздовж берега. Я вже починала відчувати не тільки м’язи рук, але й спину та поперек. І раптом Аделя несамовито замахала комусь парасолькою: «Йосифе! Йосифе! Пане Рідний! Ми тут! Чуєте, ми тут, у човні!»

Далі вона наказала мені: «Стефо, греби до берега!» — а він стояв уже там, схвильований і, здавалося, ще вищий та худіший, ніж доти, і посміхався радісною посмішкою, виставляючи дрібні зубки. Мене вкотре збентежив його ніс. До цієї деталі було не так легко звикнути.

Ми ще не підпливли, а вони з Аделею вже перегукувались, мов близькі друзі, які зустрілися після розлуки.

«Йосифе, де ж ви зникли? Нам вас так не вистачало!»

«Та я не зникав. Просто мама хворіла, ми їздили на Сицилію та до Рима. Але я збирався навідатись до вас і доктора Анґера!»

«І як ваша мама, Йосифе?»

«О, вже набагато краще, панночко Анґер. Дякую, що запитуєте! Ми зустрічалися з папою».

Коли човен вперся носом у берег, Йосиф похилився над ним, наче міст, і ґалантно допоміг Аделі зійти.

Далі він подав руку мені, і я здивувалася з того, яким упевненим поглядом цього разу дивився він на мене. Але все стало на свої місця, щойно я його торкнулась: Йосиф раптом втратив рівновагу, послизнувся на мокрій глині берега, судомно вхопився за мої передпліччя руками — і ми обоє шубовснули у воду. Човен накрив нас згори, і настала темрява.

Погано пам’ятаю, що діялось тих кільканадцять хвиль: найімовірніше, я гребла всіма кінцівками, у паніці заковтуючи воду, осока й водорості сплутували мені руки й заважали рухатись, але найбільшою перепоною був Йосиф, який тягнув мене на дно й мало не задушив.

До тями я почала приходити вже тоді, коли нас везли головною алеєю у фіакрі. Йосиф був так само блідий і нажаханий, як я. І тільки Аделя ледве стримувала сміх.

Після цього він знову зник на деякий час, а коли наступного разу з’явився у нас, то була наша остання зустріч.

Я розкладала до комода чисті комірці й манжети доктора Анґера, коли до покою раптом влетіла Аделя, схопила мене за плечі і почала трясти. Від несподіванки я не могла зрозуміти, плакати вона збирається чи сміятись.

«Стефо, Стефо, пан Рідний прийшов у святковому ґарнітурі і з білими хризантемами! Стефо, він буде робити тобі пропозицію!»

Я сполотніла. У роті вмить пересохло так, ніби я щойно прожувала пригорщу паперу. Забігала очима по кімнаті, тоді благально поглянула на Аделю, а вона вже відчиняла дверцята горіхової шафи і вказувала мені рукою: «Якщо хочеш, я скажу, що тебе немає. Хочеш, скажу, що ти на рандці [35] Рандка ( діал .) — побачення. із Хаїмом Шарфом?»

«Нічого не кажи йому, Аделю, — попросила я. — Скажи тільки, що я не вдома».

«Довірся мені», — вона ніжно поцілувала мене в скроню і зачинила двері.

У затхлості шафи мені було недобре. Навалився панічний спогад про човен, яким накрило мене під водою, відрізавши від світу. Не вистачало повітря. Здавалось, легені знову наповнені густою водою з намулом, а рибки лоскочуть шию.

Тоді я почула безтурботний сміх Аделі та глухе бубоніння Йосифа. Аделя, здається, таки сказала йому про Шарфа. Йосиф, як мені видалось, у відповідь понуро замовк.

Вони навіщось увійшли до докторової спальні. Крізь щілину я бачила Йосифа, урочистого, мов на похороні. Він високо тримав голову, на тонкій довгій шиї випирало адамове яблуко. Ну чисто тобі бузько, з раптовою ніжністю подумала я, і здивувалась, навіщо сиджу в шафі.

Але цієї миті Аделя раптом простягнула руки вперед і вгору, притягнула Йосифове обличчя до себе й поцілувала. Він схилився до неї, вигнувся кумедно й безглуздо і несміливо поклав долоні їй на передпліччя. Я не вірила своїм очам. Цього не могло бути. Для цього не було ні підстав, ні передумов. Це не відбувалося.