Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Щоб переконатись, що мені тільки здається, що я стала жертвою якоїсь химерної витівки чи візуального обману, я прочинила двері шафи і ступила до покою.

«Аделю… але… що ти робиш?» — запитала я крізь шум у голові. Мені хотілось повернути час назад. Я нізащо не лізла б у шафу.

Аделя легенько відсторонила від себе Йосифа і поглянула на мене, грайливо посміхаючись.

«Це був жарт», — сказала вона.

Тоді перевела погляд на юнака, який стояв посеред кімнати, хитаючись, ніби п’яний, і повторила: «Це був такий жарт».

Я вийшла геть і не знаю, що там сталося далі. Я не розмовляла з нею з місяць і навіть пакувала речі, щоб вирушити на службу в родину певного пастора-шваба, до Солотвина. Доктор Анґер, здавалося, все зрозумів і був на моєму боці. З Аделею він поводився суворо та стримано і був дуже, дуже печальний.

А ця єхидна — як вже вона вилася навколо мене, як плазувала! Щось лопотіла про свої легковажні настрої, про жартівливий норов, про те, що нікого не хотіла образити, що навіть і подумати не могла, як така наївна річ може так глибоко когось вразити. Я не хотіла її слухати і не слухала. Відверталась, виходила, накривала голову периною. Свистіла, мугикала, лаялась собі під ніс. Або просто вимикала її голос. Це робиться дуже просто. Не хочеш чути — не чуєш. Не хочеш бачити — не бачиш. І не треба жодного гіпнозу, не треба жодних святих образів.

Не хотіла нічого знати — і не знала.

Тобто знала, все я прекрасно знала. Знала, що я була для неї тільки прислугою, яка виносить за нею ноцник. Дебелою, мужоподібною, з руками, червоними від окропу, понівеченими опіками та порізами; вбраною у старе дрантя прислугою з грубою шкірою обличчя, з низьким голосом і низьким походженням, придатною тільки на те, аби пекти їй струдлі й завужувати в стані сукенки, і чесати волосся, і мастити квітковими оливами. Лиш за нею мали сохнути капрали, студенти й урядники, навіть Хаїм Шарф зі своїми біфокальними лінзами не мав права думати про когось іншого.

Про мене ж думати не міг ніхто. Не мав права студент-медик Йосиф Рідний, улюблений учень її батька, рятівник людності у найближчому майбутті, довготелесий бузько з вухом замість носа, незграбний і пурпуроволиций — та хоч який би був, а не мав жодного права закохатись не в Аделю, а в її прислугу. Не було йому цього дозволено.

Відтоді я більше його не бачила, і з Аделею ми про нього ніколи не говорили. Було зрозуміло, що він поїхав зі Станиславова: у нашому місті неможливо когось не зустріти.

Я залишилась, бо що мала робити.

«Стефцю, тобі буде важко, але дослухайся до мене: ти мусиш Аделі служити…»

Навіть якщо це означає забути про власне життя.

Ну бо як я її залишу, як вона навіть ноцник свій не може винести. До кого вона приходитиме з плачем серед ночі, коли цей хлопуньо з кам’яним серцем, її чоловік, викрешуватиме з неї іскри, як зі своїх цвинтарних ангелів?

Нині вранці, коли Петро вмивався, я випадково злила йому окропу на руки. Він гиркнув, як звір, люто зблиснув очима. Був би мене вбив на місці. Але, зціпивши зуби, розвернувся і вийшов, грюкнувши дверима.

Коли я невдовзі пішла до саду знімати прання, застала його там. Сидів надутий, як сич, червоними попареними руками скручував цигарку. Я купую йому тютюн і французький папір « Le Griffon » у Гальперна.

«Дивуюсь, чому ти не вилила на мене гарячого лугу», — процідив крізь зуби Петро. Я перехрестилась.

Він, примружившись, курив і стежив, як я знімаю білизну.

«Треба тобі хлопа, Стефо», — сказав нарешті.

Я розвернулась до нього миттєво — думала, розірву. Аж в очах потемніло.

«Хлопа? А може, продаси мене Ернестові Торну до цирку-вар’єте, Петре?»

«Е… — він цвіркнув слиною набік і знову припав до цигарки, що та аж зашкварчала. — До цирку-вар’єте вас треба було б продавати обох з Аделею. Як сестер з одним серцем, шлунком і печінкою на двох».

Я взяла білизну, яка пахла гарячим вітром, і рушила у бік дому.

«А що, Стефо, підемо разом на виставу до Торна? Там, кажуть, співатимуть і танцюватимуть двоє справжніх муринів з Америки, будуть китайські гімнасти і міс Сімона, королева вогню. Підемо?»

Я не відповіла. Мовчки зайшла на кухню. Наладоване вугіллям залізко якраз добре нагрілося.

Як не можу знайти спокою, то завше пораюсь біля кухні: щось ціджу і перетираю, пражу-смажу, варю, начиняю. Коли шкварчить в оливі цибуля, на весь будинок пахне часник, а я наскрізь просякаю запахом готування, на серці відразу стає просторіше — і вже дається далі жити.