Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Дивлячись на отця Йосифа, я думала про Торна та його ілюзії. У священикові було щось таке ж сильне й неземне: якась магічна міць, що примушувала тверді предмети розчинятись у повітрі, а невисловлені почуття й погляди робила фізичними, відчутними на дотик. Ні, отець мав у собі щось іще набагато потужніше, щось надлюдське.

Невже я знала цю людину раніше?

Цілу ніч я страшно мучилась, відчинені вікна не допомагали. Не мала чим дихати, обливалась водою, намочила в мідниці простирадло і, загорнувшись у нього, босоніж вийшла до саду. Тут було не легше: жодного натяку на вітер, дерева і трава — нерухомі, мов виліплені з чорного воску. Ґвалтовно верещали цвіркуни й жаби, здавалось, що то армія кравців люто кроїть сотнями великих ножиць грубе сукно. Духота нестерпна. Паніка і розпач — як буває, коли, знімаючи тісну спідню сорочку, задерши руки догори, з головою застрягаєш у ній і не годен вивільнитись.

Під ногами лежать останні паперівки. Ніхто їх не збирає. Нема господаря в хаті.

Аделя перед сном прибігла до мене вся в сльозах. Довго не хотіла розповідати, що сталось. Я пригортала її до себе, тримала за плечі, поки її трусило, як одержиму — і відчувала, що крізь мої долоні, обережно прикладені до її спини, проходить страшна сила, якась пекуча блискавка.

Я не раз уже зауважувала, що людина своєю поведінкою несвідомо повторює явища природи чи погодні умови.

Впродовж усього липня періщили зливи, лютували страшні бурі з громами та блискавками. Минулого тижня, у п’ятницю, блискавка розвалила комин пекарні Фідлера на Бельведерській. Я якраз брела туди крізь немислимі болота (Бельведерська і її найближчі околиці славляться своїм сміттям і брудом, понадто в таку мокру пору): купити бішкоптові бабки з ягідним кремом (того дня я сподівалась на мармуляду з сирої малини і суниці), бо після того, що Петро вчинив із моїм готуванням, не мала жодного настрою поратися на кухні. Але Аделя любить добре солодке тісто.

Парасоля не рятувала. Я була мокра, як курка. Якраз проходячи Казимирівською під спокійними атлантами, які, по-діловому впершись долонями в шлунки, тримають на схилених карках і кучерявих потилицях руду кам’яницю, я почула той гук, від якого, здавалось, і сама зсередини розлетілась на тисячу уламків.

Бішкоптові бабки мені все одно продали, і Аделя цілий вечір казала, що не годна їх їсти, бо знає на смак мої.

У Фідлера, слава Богу, усе закінчилось тільки комином.

Наша пушка на каву знову геть спорожніла (Петро хлебче каву, як мою кров), і я пішла до Вольфа Гальперна, на Середмістя, до його крамниці з прянощами.

Люблю бувати там: пан Гальперн дрібний і спритний, завжди в бездоганному ґарнітурі, при краваті та в білій сорочці, у круглих окулярах і з зачесаною назад чуприною, на якій зубці гребеня вкарбували тонкі рівчачки; на стіні крамниці висить чималий клапоть кори якогось екзотичного дерева — на ньому намальований усміхнений слон, що танцює, високо і незграбно піднісши лапи; власник зазвичай сидить за прилавком, наполовину схований за великим скляним слоїком, де в спирті зависли великі страшні комахи з закрученими хвостами («Для розваги клієнтів», — пояснює Гальперн; але й справді — спробуй очі від них відліпи, поки крамар уже запаковує та лічить тобі те, що ти й не збиралася брати).

До прилавка не так просто підступитися: весь простір заставлено мішками з кавою, цукром, кардамоном, цикорієм, мушкателевою ґалкою, гвоздикою, стручками ванілі, тютюном і какао, повітря тут, як тліючий пух — набивається в рот і в ніс, не дає вдихнути, щипає очі. Уже від самого запаху стає так весело, ніби випила міцної чорної кави або келих шампана на голодний шлунок.

Гальперн розповів мені про трагедію в родині його близького приятеля, місцевого купця пана Барона. Його дружина з двома дітьми вирушила на весь літній сезон до Татарова, де винайняла кімнату в будинку Ліпи Локера. Минулого тижня пані Баронова вибралась до Станиславова на закупи, біля дітей залишилась її сестра, панна Штекель. Тим часом під час однієї з нескінченних рясних злив у будинок влучила блискавка. Панну Штекель, яка тієї миті на кухні розтоплювала кунероль [34] Кунероль — штучний жир, який виробляли з кокосової олії і використовували для приготування їжі. на якесь печиво, вбило на місці: вона впала навзнак, уся чорна, як вугіль. Дітей — вони бавилися в кімнаті — тяжко ушкодило. Ліпа Локер негайно послав за лікарем із Микуличина. Той примчав і наказав закопати дітей по шию в землю. Копати було важко через мокрий ґрунт. Хлопці не плакали. Мовчали і навіть не кліпали. Їхні дві малі голови стирчали серед трави, як химерні кульбаби. Плакала пані Баронова, годуючи їх із ложечки медом і водою. Але лікар сказав, що надія втримати дітей при житті є, і то велика.