Софія Андрухович - Фелікс Австрія

Я його знала. Колись я його знала. Це був Йосиф Рідний, студент-медик, учень доктора Анґера.

«Слава Ісусу Христу!» — проказав він, стримано посміхаючись.

Я впізнала його темне волосся, завите дрібними кільцями, яких було так багато, що здавалося, наче їм не вистачає місця на голові. Вузьке обличчя з блідою шкірою, густо поцяткованою слідами віспи. Великі мляві вуха. Тонке, мовби незакінчене підборіддя. Вузькі уста й малий рот, в якому ховались дрібні зуби, що більше личили б жінці. Якщо взагалі такі зуби могли комусь личити.

Драматичною кульмінацією, навіть розв’язкою цього обличчя, був великий недоладний ніс, який весь час хотілося то посунути, то підрівняти, таке враження неправильності він створював, наче розпихаючи широким переніссям близько посаджені очі й загрозливо нависаючи над ротом.

Тільки очі ці стали іншими. Тобто ні — вони були ті самі, але дивилися якось інакше. У полі його погляду я почувалась пилинкою у промені липневого сонця. Вся моя скуленість і напруженість, уся моя наїжачена зброя раптом зламалась і заіржавіла, і спала з мене, мов лати, з гучним брязкотінням. Я стояла повністю беззахисна й розчахнута, як видобута зі стулок мушлі устриця (такі висилав хтось докторові Анґерові з Остенди, у бляшаних пушках [32] Пушка ( діал .) — банка. ) — і кожен, хто хотів, міг бризнути на мене соком цитрини.

Усе, чим я була начинена, виявилось на виду в мого старого-нового знайомця, все він бачив у мені, ніщо не ховалося від цих очей. Але найдивніше — мені й не хотілось від нього нічого ховати. Бо погляд — м’який, заспокійливий, теплий — доторкаючись до мене (без найменшого натяку на огидну тілесність), приймав повністю. Як сонячний промінь приймає пилинку. Ані не виштовхує її з себе, ані заковтує, а тільки світить на неї, крізь неї, дарує їй своє тепло і дозволяє залишатись пилинкою — незугарною, нікчемною, майже неіснуючою, такою, як є.

І мені стало так сумно від цієї великої ласки, так сумирно і тихо, на очі навернулись сльози, і я, перш ніж встигла про це подумати, голосно зітхнула — і аж тоді зрозуміла, що весь цей час, поки ми з нашим гостем дивились одне на одного, у салоні панувала німа тиша.

«Яка приємна несподіванка, — промовив отець Йосиф лагідним голосом. — Я знав, що побачусь тут із пані Аделею, ми розмовляли про це з Петром, але аж ніяк не сподівався зустріти вас. Я був певний, що ви давно вже вийшли заміж і покинули цей дім, пані Стефо. Як чудово, що ви досі нерозлучні. Доктор Анґер тішився б із такої вірності».

«Так, — безцеремонно втрутився Петро (цілком у своїй манері), — наша Стефця ніяк не погодиться нарешті ощасливити якогось достойника. Ми вже й не знаємо, чим заслужили на таку благодать. І чуємось мало не злочинцями, що тримаємо такий скарб у себе, наче в ув’язненні».

Схвильована Аделя змахнула тюлевими рукавами, чим знову привернула до себе увагу молодої їмості, і вигукнула: «Я не можу повірити, що бачу вас знову — і в такій ролі! Вам так пасує бути священиком! Так і уявляю отця Йосифа в облаченні!»

Петро підійшов до столу і послужливо відсунув стільця, запрошуючи їмость сідати. Отець Йосиф сів по ліву руку від дружини, Петро з Аделею — навпроти.

Я залишилась стояти над їхніми головами. Поправила пугарі на компот. Легенько підтягнула на себе обрус.

«Іванко, вам води чи компоту? — Петро сміхотворний, коли намагається бути таким ввічливим. Такого в людях я теж не приймаю. Будь уже таким, як ти є: грубим, різким, безцеремонним. — Стефо, компот із порічок? Іванко, з порічок компот! Дуже корисний, вітаміновий. Стефо, чому ти стоїш? Сідай уже, заради Бога».

«Сідай, Стефцю!» — поплескала по сидінні поруч із собою Аделя. Я бачила з її лисячого личка, яка вона задоволена з ситуації. Моя Аделя страх любить різні інтриґи й пікантерії. А тут таке. Ще б пак. Аж розцвіла. Наповнилась життям, запульсувала соками.

Отець Йосиф не зводив з мене очей.

Іванка одним духом випила компот і, по-дитячому широко усміхаючись, продзвеніла: «Смачнючий! Чи можна ще? Я так упріла, поки ми їхали!»

Йосиф дбайливо витер серветкою червону смужку над її верхньою губою.

«Подаватиму юшку», — повідомила я і рушила на кухню.

Там зупинилась і кілька хвилин стояла, зовсім забувши, навіщо прийшла. Ніби й силкувалась згадати, але в голові не було жодної думки — пустка, порожнеча.

Врешті серед цього космосу почула сердите булькотіння зупи. Я схопила стирку і кинулась до баняка. Геть попечена, розливала яринову [33] Яринова (зупа) — овочевий суп. в глибокі тарелі.