Ірися Ликович - Твоя дитинка

Гутен таг, майне лiбе фройлян!

Золота моя, я радий, що ти освоюєшся.

Менi вже трохи краще. Якщо наше кохання переможе цю розлуку, то воно переможе ВСЕ!!!

Пиши менi, коли матимеш вiльну хвилинку. Тодi не вiдчуватимеш себе самотньою.

P. S. Моє серце нинi в Нiмеччинi. Знаєш, як це жити без серця?

Твоя українська половинка.

Надворi - злива. Тобi на гадку спаде порiвняння: мов стiна.

Ти дивитимешся на почорнiлi вiд води дерева, якi видно з вiкна твоєї гарної, впорядкованої кiмнати. «Маленька в'язниця» - називає її хтось тобi рiдний.

I єдине, що ти у нiй не зможеш осягнути - це час. Ти житимеш поза ним. Ти спiлкуватимешся з кимось через Інтернет, але час буде втраченим. Бо ти спiлкуватимешся зi своїм минулим у теперiшньому часi.

Дiтки спатимуть пiсля легкого iгрового дня.

У нiмцiв усе пiдпорядковується часовi, i вони намагатимуться нав'язати його й тобi.

У коридорi висiтиме план на тиждень, мiсяць, рiк. I ви всi будете змушенi вписувати туди себе навiть на 12 мiсяцiв наперед!

Але як тодi перемогти час? Як стати незалежною вiд нього, коли тебе втискають у його рамки?

Ти не пiдеш гуляти мiстом. Бо що таке мандрiвка ним, навiть неймовiрно цiкавим, у порiвняннi з твоєю ДУШЕЮ? Що таке подорож вулицями, нехай i такими стерильно вилизаними, коли перед тобою вiдкривається ДОРОГА ДО СЕБЕ? I ти пiдеш нею. Зрозумiвши, що в тобi є бiльше вражень, темних куточкiв i забутих облич, нiж у цiлiй країнi.

Падатиме густий проливний дощ.

Опускатиметься стiною на твої тендiтнi дiвочi плечi, але вiн не впливатиме на тебе. Бо що тобi дощ, що тобi шторм, про який триндять по радiо два днi (чи придiляли б йому таку увагу в Українi?), коли ти сама собi - i шторм, i сонце. Ти робиш настрiй, а не вiн тебе.

Прокинуться дiтки. Вони запитають у мами, чи можна їм дивитися телевiзор. Вона, заглянувши в план, вiдповiсть:

- Юдiт i Дебора - так. А ти - нi. Ти вже дивився цього тижня аж двi години.

Малий заллється сльозами i тобi стане його шкода, бо ти знову не розумiтимеш їхньої нiмецької логiки.

Дiвчатка дивитимуться мультики, а малий стоятиме за скляними дверима i жалiсливо i голосно плакатиме…

Але план є план. Так думає його мама. Так думають дiвчатка. Так зрештою думає i малий. А плаче, бо йому прикро. Вiн, мабуть, не сiв би перед телевiзором, коли б його навiть упустили. Бо порядок - є порядок!

Густий проливний дощ валив стiною на серце.

Вона йшла додому зi школи. Її нiхто не зустрiчав на дорозi. Її нiхто не чекав бiля ворiт. I нiхто не пiдiгрiв обiд.

Мама була на роботi.

На вулицi ще день. Клоун спав. Його нiчних обрисiв ще не можна було розгледiти.

У тiй кiмнатi, де було найменше вiкно - завжди темно i лячно. Школярочка нiколи не могла там довго залишатися, коли нiкого не було вдома. Дiвча не мало мужностi довго залишатися навiть у хатi. Страх завжди малював в її уявi свої химери. Старанно розкидав їх по кутках, мовби запрошуючи до гри в «жахи». А видива тiльки те й робили, що чатували на неї. Вiдчинити дверi й зайти до iншої кiмнати було надзвичайно важко, докладаючи надзусилля. У таких випадках вона краще залишалася на дворi. Сидiла на схiдцях. Бавилася з кiшкою чи псом. Це якщо нiкого не було вдома. Бо коли вдома хтось був, окрiм мами, то хiба їй би таке дозволили?

- Марш до кiмнати!

Або:

- Марш допомагати матерi!

Або:

- Ану, чи додумаєшся погодувати кота?! (собаку, курей, качок, телят… Будь-кого, тiльки аби зайняти роботою. Аби вивищитися за рахунок iншого. Реалiзувати прагнення власної значущостi.)

У цiй хатi нiхто не мав права сидiти, склавши руки. Усi мали бути зайнятими, навiть якщо створювали видимiсть роботи. Дiвчинка пiдмiтала схiдцi, двiр, вулицю десятки разiв на день. Бо якщо її побачили без дiла, то одразу сiкалися:

- А чому це ти, лiнюхо, розсiлася? Хiба не бачиш, що схiдцi (двiр, вулиця) неметенi? Що хата брудна? Що одна-єдина тарiлочка не помита? Що кури вже десять хвилин, як не їли?! Не сип їм так багато, хiба не чуєш? Ти що - глуха? Не сип їм, вони ж десять хвилин тому їли! Просто трошки понови, просто пройдись бiля них iз мискою, нагадай їм про їжу! Чому ти їм так мало сиплеш? Шкодуєш, чи що? Хай курочки їдять. Хай жирнiють, ти ж потiм будеш їх їсти. Хто ж, окрiм тебе, такої маленької, такої худенької, їстиме куряче м'ясо? Дивися, скiльки розсипала зерна! Аж два зернятка бiля миски! Тепер позбирай, бо кури в нас слiпi i можуть не побачити, а горобцi з'їдять.

Коли нiкого не було вдома, вона любила ловити горобцiв. Робити для них пастку, потiм сидiти, вичiкуючи. Дiвча не спiймало ще жодної пташки. Але мрiяло її мати. Бодай одну, ту, з якою б можна побавитися, нагодувати її, залишити в кiмнатi бодай на нiч.