Ірися Ликович - Твоя дитинка

Одного разу страх примусив її поговорити з клоуном. Пiсля того витвiр власної уяви перестав бути страшним. Принаймнi йому одному можна було бодай щось розповiсти, не боячись бути висмiяною або, не приведи Боже, покараною.

- Клоуне, а коли в мене буде лялька Барбi?

- …

- Я теж хочу таку ляльку. Уже всi сусiдки її мають.

- Невже всi?

- Ну… Леська має, Анюта також. Навiть Маринка з Тарасом мають.

- А от Володька не має!

- Але ж вiн хлопець!

- А його двоюрiдна сестра також не має.

- Але вона живе не на нашiй вулицi.

Це була не проста дитяча розмова, а жахливе порiвняння себе з iншими. I коли воно завжди не на твою користь, то ти мимоволi перетворюєшся на людину-порiвняння. Котра тiльки те й робить, що шукає з ким себе можна порiвняти. Ясна рiч, не на свою користь. Бо це вже смертельна звичка. Така людина бачить образу в усьому, що її оточує.

Вони пiднiмалися на вершину, аби побачити краєвиди. В його наплечнику - плед. У неї за плечима - великий, як на юнi лiта, сексуальний досвiд. Вiн старший на тринадцять рокiв. Вона - ще студентка. Його звуть Алоїз.

(- Алоїз? - ледь не зареготала пустунка пiд час знайомства.

I чоловiк пояснив, що колись вичитав це iм'я з улюбленої нiмецької книжки. На роботi чомусь часто, нiби смакуючи, повторював його уголос. Доки зрештою iншомовне прізвисько мiцно не зачепилося за ним).

Її звали Нiна. I в них схожi характери: впертi.

Вони не пiднiмаються навiть до середини гори. Для чого їм це, коли поруч похилилася старенька хижка, в якiй давно нiхто не живе?

Спочатку Алоїз зазирає крiзь розбиту шибку. Далi грайливо пiдкликає Нiну. I вона усмiхнено йде за ним туди, де пахне сiном, спекою i любощами.

Коханець обiймає її, мiркуючи, що саме його приваблює в цьому дiвчиську.

Адже це тiльки початок їхнiх стосункiв. Вiн ще не розгледiв у нiй свою мишку. Але вже кохає її такою, якою вона є.

Бо не можна не кохати дiвчину, котра стане колись твоїм продовженням. Не можна не любити свiй найкращий твiр.

- Колись ти вийдеш замiж i народиш дiтей… - каже замріяно чоловiк, граючи iз пасмом її неслухняного волосся.

- Коли? - лащачись запитує вона. А в очах скачуть веселi бiсики, за якi вiн ладен багато чого вiддати.

- Не знаю… - пiддразнюючи, зiтхає спостережливий журналiст. - Колись…

- Чому колись? - починає сердитися вперта i самовiльна студентка. - Я хочу вже. Я хочу тепер!

- Тепер не можна… Та й хто тебе вiзьме? - заграє вiн, бо любить трiшки подражнити її.

- Ах так! - не розумiє вона, що з неї кепкують. - Гаразд. Я йду додому! А ти залишайся тут i спи в цiй хижцi зi смердючою козячою лапкою пiд сiном.

I падає, надувши губи, в його обiйми.

У долину вони спускаються аж попiд вечiр. Вiн - щасливий i усмiхнений. Вона - якась втрачена, сумна i нiби самотня.

Вечiр зустрiв їх танцями i купою незнайомого народу за довгим столом. Алоїз дивиться на веселу, i, здавалося б, щасливу Нiну, i думає, як можна так швидко змiнювати настрiй. У неї - непросте життя, але дивлячись на це смiшливе обличчя нiколи не подумаєш, що ця жiнка- вибрик буває засмученою.

«А чи, бува, не вдаваний її смiх?» - уважно вивчає вiн кутики її пiдпухлих губ.

Алоїз ще не навчився розпiзнавати, коли вона грає, коли вдає, що грає, а коли є сама собою. I чи не тому вiн так захопився нею, що не може збагнути це незрозумiле навiть для самої себе боже створiння?

- Ну що, малеча? Гайда танцювати! - тягне вiн її за руку.

Але вона не вмiє танцювати. А зiзнатися в цьому, тим паче йому, не зможе нi за що:

- Я зараз не хочу… - кпилить вона губи. - Iди, танцюй з тою дiвкою, на яку щойно п'ялився. Вона сподобалася тобi, еге ж?

- Дитинко, ти здурiла?… - смiється вiн. I думає: «Кепська маленька власниця! Схоже, вона мене таки кохає. Хоча хто її знає? Ми ж знайомi усього кiлька тижнiв».

Невiдь-чому вiн бере за руку бiлявку, котра сидить поруч, i веде до зали. Вони танцюють недовго. Пiд ображено-гнiвнi, нiби ненароком кинутi погляди Нiни, обоє повертаються до столу. Вiн у душi усмiхається до неї. Але присiвши, раптом каже: «Давай сьогоднiшнiй вечiр я проведу з Мариною, а ти з отим хлопцем, що сидить навпроти».

Чи це був жарт? Цього вже нiхто не знав. Згодом вона десятки разiв запитувала його про причини дивної пропозицiї, але вiн вiдповiдав завжди по-рiзному.

- Ах так! - її оченята засвiтилися злими вогниками помсти. - Давай! Мiй хоча б гарнiший за твою бiлу пампушку!

I одразу ховає злi iскри кудись вглибину ще не пiзнаної себе. I звабливо схиляється до юнака навпроти, аби вiн вiдзначив випуклiсть її напiввiдкритого бюсту.