Ірися Ликович - Твоя дитинка

Але тебе це не вразить.

Вузькоокий Пiнк чомусь здаватиметься тобi кумедним у своєму незнаннi мови. Iталiєць Александр - молодий спiвак оригiнальної зовнiшностi - крадькома зиркатиме на тебе. Ти вiдзначиш, що в нього модна зачiска i дурна нiмецька звичка пiсля кожної фрази вставляти «но-о-о-о-и-и-и» з питальною iнтонацiєю. Вiн поїдатиме тебе очима, але ти байдуже дивитимешся крiзь нього, час вiд часу позiхаючи.

Бо що таке чоловiки, коли ти носиш у собi всiх чоловiкiв, жiнок i трансвеститiв разом узятих!

Увечерi ти не знати чому пiдеш до бару, де збираються «голубi». Розглядатимеш їх, посмiхаючись, просячи у них зрештою запальничку, щоб когось розговорити. Але тобi дуже ввiчливо принесуть сiрники на пiдносi й попросять бiльше нiкого не зачiпати. Бо ти тут - єдина дiвчина. Єдина натуральна жiнка. Iншi ними просто себе вiдчувають.

I ти дивуватимешся з людей, якi збираються для того, щоб вiдчути себе тим, ким хочуть бути насправдi. Вони намагаються будь-яким способом скинути з себе тягар виховання!

Вона спала недовго. Знову цей клятий сон! Знову - жах! I коли вже вiн скiнчиться?

На думку спала хороша iдея - втекти з дому. О, як би цьому здивувалися батьки! «Невже в нас погано?», - думали б вони.

Але втекти з дому - все одно радiсна думка. Принаймнi є про що думати затяжними вечорами.

Тодi виникло запитання - куди i як? Вiдповiдь знайшлася сама собою. В газетi «Кримiнал» з'явилася стаття про малолiтнiх повiй. Йшлося про тринадцятирiчне дiвча, яке розповiдало про свiй сумний життєвий досвiд: приблизно сiм партнерiв на день; ночi, проведенi на вокзалi; душ - раз на два-три тижнi; переслiдування мiлiцiї i, як приз за приниження, - майже сотня гривень на день i купа солодощiв!

«Та це ж цiле царство! - думала дiвчинка. - Але як я робитиму те, чого нiколи не робила? А якщо я якась не така?»

Це сумна iсторiя про маленьку дiвчинку, яка завжди гралася сама. I завдяки цьому дуже рано навчилася аналiзувати i фантазувати водночас. Одного разу, коли їй було всього шiсть рокiв, вона знайшла в шафi батькiв порножурнал. Коли нiкого не було вдома, вона носила його на вулицю сусiдським дiтям. Аж доки їй вистачило розуму показати його власному дiдиковi й чужому дядьковi, якi разом на лавицi пили з пляшок тепле пиво. Тi ж, ясна рiч, розповiли батьковi. Той (теж, ясна рiч) дiвчинку вiдлупцював. Але журнал вона цупила й далi багато разiв. I багато разiв була спiйманою й нещадно битою.

- Ти що, - кричав батько, - на голих баб хочеш витрiщатися? Дам я тобi голизни! От попроси матiр хай роздягнеться, та й дивись на неї, доки очi не повилазять!

Розлючений, а тому некерований, вiн у перервах мiж жорстокими екзекуцiями, такими, що вже й мовчазна мати намагалася видерти дитину, яку вiн тримав за ноги, мов кроленя, кричав щось уже несусвiтнє. Бо втратив вiд лютi навiть дар думати. Намагався вигадати щось нове, чим би можна принизити власну доньку.

Люди, котрi не люблять себе, не люблять нiкого. У них зароджується ненависть до всього особистого. Як можна любити маленьке тiло власної дитини, соромлячись свого? Чи можна розгледiти душу в синовi чи доньцi, боячись власної?

«Татко» примусив її роздягнутися i пiти в сад, де брати збирали яблука, а бабуся згрiбала пожовкле листя.

- Татку, не бийте мене, не бийте! - благала не своїм голосом. - Татку-у-у-у-у!!! Тiльки не бийте бiльше…

I зробила б будь-що, що вiн накаже. Страх був настiльки великим, що, не задумуючись нi на мить, страждалиця зняла з повнiстю посинiлих литок i сiдниць маленькi дранi штанцi i, зажовуючи слiзьми, пiшла…

Нiхто не пiдiйшов закрити голеньке тiльце вiд холодного вiтру. Нiхто не прикрив своїм фартухом те, що всi так соромляться виставляти напоказ.

А вона все йшла i йшла. I пiшла б так всiєю вулицею. Хоч селом! Тiльки, аби бiльше не хитатися вниз головою в цих великих могутнiх лапах…

Хлопцi смiялися i кидали в неї гнилими яблуками. Що їм ще залишалося? Їх змалечку вчили нiкого не жалiти. Батько часто казав їм:

- Ти гляди тiльки себе! Що таке баби? Їх трахати треба, а не любити.

Бабуся зиркнула на неї, нiби не бачачи її оголеного посинiлого тiла, запухлих очей i до смертi переляканого погляду, рота, який, здавалося, нiколи бiльше не складеться в усмiшку…

- Так їй i треба, - фiлософськи прорекла стара. - Нiчого, пореве та й перестане.

I байдуже вiдвернулася.

Вона, мабуть, сама так виховувала «екзекутора».

Коли батько пiшов на роботу, новоспечена школярочка знову потягнула журнал. Тепер це вже було зробити важче. Спочатку потрiбно було знайти ключ вiд шафи, далi мiж горою паперiв вiдшукати журнали.