Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

І коли я, напхавшись цибулі із салом, ото зранку в «Пінгвіні» перебирав усе це у пам’яті, до мене підсів Ігорчик. Артистична натура. Інка його також не зносить, про нього ще кажуть: «Тєма» — поганяло у нього таке. Він колишній балерун з нашого музично–драматичного. Грав переважно мовчазних парубків і лише одного разу якогось задроченого Дон Кіхота. Відтак відправили на пенсію без «заслуженого».

Ігорчик молодший за мене, а вже на пенсії, просто балерунів рано відправляють, здається, у тридцять п’ять. Хоч Інка і його також часом згадує у реєстрі моїх друзів–алкоголіків, але з Ігорчиком ми ніколи не були друзями, а просто так, давні приятелі. До того ж він завжди був офігітєльно порядним сім’янином, то який же він мені друг?

«Тєма» — то таке його слівце, що за емоційним зарядом, мабуть, найближче до ширвжиткового: «А хулі?»… Романтичний скептик із вітром у кишенях і тому майже завжди вдячний слухач. Його вже давненько не було видно, хтось навіть казав, що він «на церкві», точніше, підсобником на будівництві церкви прилаштувався десь недалеко від міста.

— Ігорчику, — кажу йому, все ще закриваючи рота долонею. — Поки ти десь пропадаєш, ми тут кіно починаємо знімати.

— Ого! Тє–єма… — з першого ж разу видає Ігорчик.

Експеримент вдався, вже міг би і йти. Але Ігорчик не йде.

— А тебе що, зуби?.. — киває на мою руку біля рота.

— Та ні, цибулі зранку наївся. Як дурний, — кажу правду.

Один — один!

— Аби щось вийшло, треба вірити в Бога, — продовжує Ігорчик і на деякий час замовкає. — Або хто його знає! — Це ще один його улюблений вислів.

Таки точно десь на церкві чувак. Але цього ранку, було помітно, Ігорчик десь уже встиг похмелитися, а в такому стані кожен сам шукає слухачів. І вже він збирався продовжити тему, але не встиг… За наш столик, з гуркотом підсунувши крісло, підсів ще один місцевий колорит — Ігор Сеньковський, або просто Сеньо, — ще один невизнаний геній. І я ще подумав, що між двох Ігорів Інка обов’язково загадала б бажання, але промовчав… Сеньо — письменник і навіть знає Ярка. Я сам його якось про це запитував, і він відповів мені: «Це той, — каже, — що написав геніальний роман про нічного таксиста?» — І мені було приємно, що, крім мене, ще хтось у Тернополі так високо цінує мого друга й однополчанина Ярка. У самого Сеня також виходили книжки, але я їх не читав.

— О! А я тільки йду… — мовби виправдовувався Ігорчик.

— Пішов, як за море, — незадоволено буркнув Сеньо, — і я, навіть незважаючи на ранкову цибулю, відчув на собі ядучу силу його перегару.

Останнім часом Сеньо мені тверезим не потрапляв. Так, промайне по стометрівці бульвару, наче тінь, або з’явиться на порозі «Пінгвіна», переважно не сам, а ще з кимсь таким же. Потріпаний, запухлий, хоч і веселий, і голосний, а вже за годину — знову голова на лікті за столиком у кутку із запаленою цигаркою між пальцями, від чого пальці на правій руці у нього майже завжди попечені. Саме тому для привітання він часто простягає ліву… Але у «Мемфісі», «Козі» чи «Європі» з ним уже давно не панькаються, а просто випихають у плечі.

Того ранку вигляд у Сеня також був у тому ж стилі: якісь плями по морді, вусики підсмалені, як це буває, коли припалюєш від газової плити, лисина вкрита рудим пушком, під яким проглядалися дві глибокі подряпини. Щось було у нього від котячих: широкий приплюснутий ніс, широкі вилиці, й за інших обставин він легко міг би нагадувати леопарда, що підкрадається по сухій траві савани. Проте зараз він уже, звичайно, не леопард… Та Сеньо, мабуть, і сам це розумів. Він подав мені ліву руку, а потім знову звернувся до Ігорчика:

— То як?

Але Ігорчик на те лиш скривився.

— Ну, як хочеш.

Коли Сеньо ще раз дихнув на мене, я також мимоволі скривився: таким ядучим, та ще й із самого ранку, на мене вже давно навіть Орко не дихав.

— Та я не проти… Просто пенсія лише дванадцятого! — кинув Ігорчик.

— А що там у вас? — нарешті й мені стало цікаво.

— Та от, тєма… — почав було Ігорчик, але Сеньо випередив його.

— Продаю роман, можна й по частинах, — сказав він. — Я просто від’їжджаю, і мені терміново потрібні гроші. Ще, до речі, ніде не публікований…

— Роман? — перепитав я, бо подумав, що почулося.

— Ну, ближче до роману. Так точніше… Не хоч купити? Недорого.

— Ну, а для чого?.. Тобто я хотів сказати, може, краще видати і тоді продавати вже готову книжку?

— Та можна і видати. Може, я цим і займуся, але зараз мені потрібні гроші… У мене є копія, я собі відксерив. А оригінал — ось. Це непогане вкладення капіталу, це хороший роман… Можливо, колись коштуватиме мільйони, — продовжував рекламувати свій товар Сеньо.