Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— І скільки ти хочеш? — нарешті запитав я.

— Я так думаю: гривні по три за сторінку.

— По три за сторінку? — перепитав я. — Щось забагато.

— Та ти що, отямся! Це дорого, — подав голос Ігорчик таким тоном, що і я, і Сеньо одразу зрозуміли, що грошей у нього нема.

— А можна для початку прочитати? — запитав я.

— Ну, якщо дуже хочеш… Тільки тут у деяких місцях покреслено й нерозбірливо. Давай краще я сам, добре?..

— Добре, — погодився я.

— Ну, тоді з тебе сто грамів коньяку і кава.

— Аж сто?

— Ну, давай п’ятдесят! — стенув плечима Сеньо й почав діставати з потертої чорної сумки сірі листки із шрифтом з друкарської машинки. — О, ще на друкарській пендьорив!.. Дев’яносто четвертий чи дев’яносто п’ятий? Ні, дев’яносто шостий рік! — Він і справді здивував мене своїм ретро. — То я вже більше десять років як його написав, — начеб виправдовувався Сеньо, перебираючи пальцями листки, де–не–де помережані каракулями правок, а на якійсь зі сторінок в око впала розмазана червоняста пляма, наче від кетчупу.

Якоїсь миті тоді у «Пінгвіні», коли офіціантка принесла коньяк, а Сеньо почав читати, мені навіть здалося, що кіно вже знімається і всі ми у ньому масовка. Може, ще й світ не бачив такої величезної масовки… Хоч після першої ж сторінки Ігорчик раптом зірвався і зі словами: «Я такого не люблю» — залишив нас із Сеньом удвох.

— І про що ж цей роман? — запитав я, коли Сеньо, відірвавшись від читання, провів поглядом колишнього балеруна, не забувши, звичайно, взяти в руки чарку.

— Про війну і про кохання, про що ж іще, — відповів він понуро й зробив характерний видих.

Я й раніше чув, що Сеньо інколи читає по кнайпах, але сам брав у цьому участь вперше. А про те, що він вирішив продавати рукопис, до того ж вроздріб, — такого ще й не чув.

— Будьмо! Г–г–г!.. Ги!.. — Сеньо махом перехилив чарку, пригубив кави. — Вже був думав, що десь його посіяв, але один колега, Володька Хтанас, знаєш, повернув мені його недавно, каже, начеб у майстерні там в одного я колись читав і забув, а він от знайшов, — постукував листками по столу, начеб рівняючи їх, Сеньо.

— Знаєш, а я думав, що зараз уже мало хто пише романи, — сказав я.

— Мало хто й пише. Тобто пише, може, й багато, але мало хто дописує до кінця, — все ще важко видихнув із себе Сеньо. — То що, давай ще по п’ятдесят і кусок тобі зачитаю?

— А може, краще зекономимо на пару зайвих сторінок?

— Зекономимо? Для чого? Якщо хочеш, я тобі по дві гривні за сторінку продам.

— Чого тоді не по гривні?

— По гривні? — перепитав Сеньо і посміхнувся щиро і якось по–дитячому зухвало. — А чого? Це навіть більш символічно… Добре, тоді давай ще сто коньяку, і я тобі віддам по гривні.

— По гривні, може б, і Ігорчик купив?

— Ні, Ігорчик навряд чи! — І ми обидва засміялися.

Щоб так–от із самого ранку у «Пінгвіні» я когось похмеляв і сам отримував від того задоволення, то останнім часом також зі мною нечасто.

— Просто дехто спився, дехто женився, як то кажуть… А інші кудись на хрін позашивалися, нема кому писати, — після п’ятдесяти грамів коньяку відчувалося полегшання Сеньової тональності, а перед тим, як перехилити у себе наступну чарку, він уже не видихав і ковтнув лише десь із третину. — Ну що, поїхали?

— Поїхали! — сказав я.

На ту мить мені вже було ясно, що Сеньо нікуди не збирався від’їжджати, а просто зранку шукав собі пригод. Але мені не було куди поспішати, тим більше, що Джон своїм ранковим дзвінком уже й так підняв мені настрій.

— Г–г–г–г–г!.. — начеб налаштовувався Сеньо.

Я бачив перед собою велике, ледь опухле, вкрите бурою щетиною Сеньове лице, а подряпини під пушком залисин надавали йому навіть дещо войовничого вигляду. Спершу я особливо й не дослухався, а просто сидів і думав про своє, але Сеньове бурмотіння через якийсь час перейшло у кашель. Він замовк, віддихався, пригубив з чарки і після цього впродовж декількох сторінок знову був героєм. І хоч часом він надто поспішав, ковтав деякі закінчення, я слухав з усе більшим інтересом.

Зранку і десь до одинадцятої у «Пінгвіні» не буває надто людно, і нам ніхто не заважав, лише офіціантка кілька разів міняла попільничку, бо ж Сеньо, як завжди, палив цигарку за цигаркою. Він читав, я слухав, а кожен новий ковток коньяку лише додавав йому натхнення… І коли він перехилив решту з того, що залишалося в чарці, то настільки розчитався, що вже й на мене не звертав уваги. І я мимохіть уже навіть почав боятися, щоб когось не принесло, хто б міг йому завадити.