Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Але я багато пити не буду… Все ж таки їду на весілля однополчанина! — раптом захвилювався полковник.

— Та багато ніхто й не дасть. І нікуди воно не дінеться, те твоє весілля, попадеш по–любому…

Коли ми спустилися у підвал «Теко», то дівки були просто у захваті. Правда, їх було лише троє, Валька не прийшла. Але для полковника й цих було досить, а з того, як ураз загорілися його очі, коли ми опинилися в підвалі, я зрозумів, що Марійка сьогодні захаває цього цуцика тільки так… Зрештою, так воно і вийшло. Правда, Інка все ж зробила круглі очі, мовляв: ти ж ніби до Ореста пішов.

Сестра мені замовила фреш і каву. Я деякий час спостерігав за танцюючими під низькою стелею, а серед них — і за полковником з прудконогою пишногрудою Марійкою… Це треба було бачити, як наш вояка у цивільному розпалився й танець за танцем не давав Марійці перепочинку. Він замовив пляшку «Хортиці» і ще якісь рябчики з ананасами, словом, вечірка вийшла на славу!

Наш весільний генерал, а насправді полковник, невдовзі настільки ошалів чи то від пишногрудої молодиці, а чи від «Хортиці», що просто не давав Марійці присісти. Він почергово то крутив її довкруг себе, то підстрибував сам, перекручувався у повітрі, наче дзиґа, і приземлявся на свої напівзігнуті, розкарячені ноги, а на чолі у нього нап’ялася велика синя жила.

З усіх полковників, що залишили хоч якийсь слід у моїй пам’яті, з ким мені випало хоч колись гульбарити, цей коротун видався найвеселішим.

Я перебрав у пам’яті всіх знайомих полковників, та й генералів також, і веселішого так і не пригадав… Бо ж друзяка Омелян, «настоящий полковник», він же хер–майор (часом, коли заробляв, ми його понижували у званні), коли напивався, ставав надто серйозний, гнав якусь нісенітень про політику і тому подібне… Ну, а ще один, контррозвідник недорізаний, котрий «товаріщ Сухов», який також інколи підсідав до нас у «Пінгвіні», навпаки, коли був напідпитку, то нестримно усіх пригощав, хоч його ніхто про це не просив, і ліз обніматися, а на тверезу — то лише квилив про свою малу пенсію. Мовляв, у Росії, хто пішов у відставку з такої ж посади, мають у три рази більше. У таких випадках Орко щоразу радив йому пензлювати у Росію, і «товаріщ Сухов» ображено замовкав.

Але цей Джонів полковник–дзиґа перевершив усіх полковників. Бідолашна Марійка запарилася стрибати кругом нього, але також не здавалася. Ми їх там так і залишили.

Тоді у «Теко» я лише раз перетанцював з Інкою і раз із Свєткою, але потім Свєтку вхопив якийсь солідний дядя, а ми із сестрою мали чудову нагоду поспілкуватися про наші домашні справи. Я вже не раз помічав, що вдома ми ніколи так гарно про все не поговоримо, як десь на нейтральній території. За «туфелькою» мене уже ніхто не посилав. А додому поїхали на таксі, як білі люди… Здається, саме там, у «Теко», під чудернацькі па полковника–дзиґи, Інка вперше й сказала мені, що цього року до мами на картоплю мені доведеться поїхати самому. Бо їй за пільговою вартістю обіцяли путівку на 24 дні у якусь соляну копальню для астматиків, та й від енурезу допомагає. А для Джона–молодшого це обов’язкова профілактика перед довгою зимою.

Я так досі і не знаю, чи попав тоді той полковник у ролі весільного генерала на те своє весілля. Просто забуваю в Інки запитати, коли Марійка його тоді від себе випустила. Але й сам Джон також за всі дні ним жодного разу не поцікавився. Та й мені було якось не до того, аби йому телефонувати. У свої вихідні я їздив до мами полоти бур’яни перед копанням картоплі. Ця робота з усього циклу с/г робіт мені завжди найменш подобалася, але ж просто шкода маминих рук.

Джон мовби чекав, коли я закінчу з прополюванням, і озвався десь аж за тиждень. І мобілка знову задзижчала саме тоді, коли я найменше хотів з ним розмовляти, та й із кимсь іншим також. Бо зранку ще лишалося трохи сала, цибулі, і навіть одна печена картоплина, і, щоб ото не носитися, я не стримався й з’їв натщесерце те сало з цибулею. Інка каже, що як багато вживати цибулі, то на серцево–судинну впливає. Та запізно згадав. І в той момент, дорогою додому, я вже сидів як ідіот у «Пінгвіні», боячись дихнути.

— Як там генерал? — поцікавився Джон.

— Він полковник, — уточнив я, стараючись дихати повз телефон, начеб Джон у Києві міг занюхати мій цибулиний духан.

— Знаю, — відповів Джон. — Генерал — то у нього кликуха… А я що, тобі не казав? До речі, кіна також не буде. Зате буде серіал… Правда, вже не у Тернополі. Але не хвилюйся, світлини не пропадуть…