— Слухай, отямся, ти що? У якому ти місті живеш? — вдавав обурення мій колишній шваґер. — А голова обласної ради?..
— Ну, ти, Джоні, взагалі!.. Із самого ранку дурні питання. Та на фіг воно мені здалося, щоб я ще голову дурним забивав! — уже не стримався я тоді.
— Щаслива людина! — зітхнув у моїй старенькій «Нокії» голос Джона.
— А ти як там, режисера знайшов? — начеб між іншим поцікавився я.
— Скажу тобі правду: тим режисером мав бути я, — потягло на відвертість Джона, але краще б він цього не говорив.
— А чого зразу не сказав? Я б тоді і не старався, — не знаю чому, але цей жарт тоді мене просто обурив.
— Добре, заспокойся… Зараз не про це. Маю для тебе важливіше завдання. Пам’ятаєш, я колись тобі говорив?..
У ваше місто хоче приїхати один генерал, і ти маєш його зустріти.
— Знаєш що…
— Знаю. Заспокойся, наш генерал не проти ще й з місцевим начальством зустрітися. Ну, це вже комусь іншому доручимо…
— То нехай, може, той інший і зустріне?
— Та ні, то у тебе непогано виходить. Генерал також у нашому кіно, він брат спонсора. Він їде на весілля дочки свого однополчанина і ще хоче невелику екскурсію. Зробиш?
— Почаїв — Зарваниця?..
— Та ні, просто… Поводи його там по центру трохи, ти ж, як ніхто, це умієш.
Джонів генерал приїздив вечірнім потягом, і перед вечором я підняв свою гепу і таки поперся на вокзал, хоч Інка й просила посидіти вдома із Джоном–молодшим. Сама йшла з колєжанками на дівочник в «Теко», то хотіла, щоб я за ними пізніше ще й приїхав. Я пообіцяв, що приїду, бо ж не думав з тим генералом надовго зависати. Втім, Інці про генерала та Джонів дзвінок не зізнався (для чого сестру зайвий раз нервувати?), а просто сказав, що йду до Ореста. Мовляв, Орко там просив чогось зайти. І хоч вона й Орка не зносить, але все ж не настільки, як свого колишнього чоловіка.
На перон я вийшов одночасно з прибуттям потяга, а потрібний вагон зупинився якраз навпроти вбиральні, що, втім, уже з півроку як на ремонті. Той тип був у цивільному і сам підійшов до мене. Видно, Джон описав мене йому більш образно, ніж мені — його. А коли я звернувся: «Пане генерале!», дещо зніяковіло кинув, що насправді він полковник. Чоловічок виявився напрочуд низькорослим, про таких ще кажуть «метр з капелюхом», але дуже голосним і метушливим.
— То ви як, попасом ще й на весілля?.. — поцікавився я після того, як ми залишили його валізу у камері схову.
— Попасом — це як? — зацікавився словом полковник. — Ой, як класно сказано. Я поняв… Це начеб «між іншим». Поняв, — ще раз повторив полковник.
Оте своє «поняв» надалі він повторював так часто і з різними відтінками інтонації, що, здавалося, воно йому заміняло половину всіх інших слів.
«Попасом» я завів його в «Козу», де якраз була виставка ляльок у національних костюмах, але полковника це не вразило. Тоді ми пішли аж до озера, і пиво на повітрі під шатром «Максима» з пречудовим краєвидом на Загребелля та Кутковецьку гору трохи додали йому натхнення. Полковник (здається, звали його Григорій чи Георгій, я так і не запам’ятав) усе сміливіше зиркав на дівок на сусідній лавці. Неважко було здогадатися, що йому подобалися високі, довгоногі. Ліліпутам чомусь завжди подобаються саме такі.
— А дівчата у Тернополі є? — спитав він, начеб прочитавши мої думки.
«Ну, це вже, браток, пішла класика! — відзначив я подумки й раптом запитав себе: — А чому ні? Чому не Марійка?»
Марійка якраз така і є, висока й довгонога, мала би йому підійти. І вони якраз зараз усі в «Теко»: Інка, Свєтка, Валька і Марійка. Коли розвожу їх, щоразу нявкають, мовляв, краще б ти нам, Яшо, якого мужичка привів. «Але не алкоголіка…» — так само щоразу додає пошепки Інка.
— Слухай, пане полковнику, ти надовго до Тернополя?
— О, до речі, треба ще родичам подзвонити, що я приїхав, — відповів він. — Вони тут, у Трембовлі.
— Теребовлі?
— Так, Теребовлі…
— Поки не квапся дзвонити, є краща ідея. Ти питав про дівчат, у мене є тут на прикметі… — Роль сутенера — то, звичайно, не для мене, але якщо вже почав… — Дівки тут зібралися на дівочник, можемо приєднатися…
— Льогко! — випалив полковник.
— Але врахуй, що одна з них — моя сестра, а інші — її ліпші колєжанки!
— А що тут думати, поняв! — зрадів полковник. — Якщо вони не проти. Покажеш, де твоя сестра!..
Дорогою до «Теко» я стисло, найкоротше, як міг, розповів йому і про історію заснування міста, й історію каштанів на бульварі, і навіть завів у «Пінгвін», де, втім, було порожньо… Принаймні нікого з наших.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу