Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Слухай, якщо неважко, чи не міг би ти позичити мені на поповнення рахунку, — раптом видав Сашуня.

— Якого рахунку?

— На двадцять п’ять… Я з мамою на «Лайфі», то безкоштовно, але у «Назвіть слово» — вісім, дев’ятсот, сто дев’ятнадцять, чотири, чотири, чотири, три — дзвоніть з мобільного, дзвоніть зі стаціонарного, — випалив Сашуня, — за дзвінок знімають по шість гривень… З виграшу віддам, от побач! Там виграш — тисячу, — сказав він пошепки й оглядаючись. — А слова такі легкі! Я всі відгадую…

— Які ще слова, ти про що?

— Наприклад, було слово «кореспондент» — і я відгадав. Я весь час відгадую і дзвоню… Але мені кажуть — чекайте, а потім кажуть, що ну… грайте ще…

— Сашуню? Ти про що?.. Ти що, голубе, у цей лохотрон граєш, що по телеку?.. Схаменися!

— Ти хочеш сказати, що там нечесно? — з недовір’ям він мені. — Але сестра казала, що один її знайомий виграв. Правда, не тисячу, але п’ятсот… Але й то!..

— Яка сестра? У тебе що, є сестра?

— Ні, ну та сестра, що вночі чергує біля нашої палати. Я їй приношу шоколадки, а вона мені за це, поки всі сплять, тихенько включає телевізора у холі… Але дзвонити з коридору не дозволяє, бо там знімає аж по шість грн.

— То ти їй ті шоколадки носиш, що в супермаркеті тириш? Скажи правду? Тебе ще як упіймають на цьому, то з дурки одразу в тюрму переведуть. Ти ж мені обіцяв: «Я більше не буду» — казав?..

— Добре, більше не буду, — знову повторив Сашуня, хоч це і виглядало як знущання.

У штанах в клітинку із секондхенду і в такій же картатій сорочці він і справді виглядав, як одеський босяк часів непу, принаймні у кіно їх чомусь показують саме такими.

— Я і на поповнення рахунку дам тільки тоді, якщо пообіцяєш, що про ці лохотрони забудеш, — продовжував я виховувати бідолашного Сашуню. — На лохотрон я тобі не дам, — намагаючись бути м’яким, але рішучим, сказав я.

Сашуня понуро слухав, але більше нічого не обіцяв. Видно, мрія зірвати тисячу гриваків за «легке слово» вже настільки міцно засіла в його голові, що ось так легковажно попрощатися з мрією він не міг. А грошей на поповнення я йому тоді і так не міг дати, бо ж на останні купив шматок ще не дописаного Сеньового роману, хоча, запитай мене тоді, для чого я це зробив, навряд чи знайшов би якесь логічне пояснення… І прикинувши, що вже досить провітрювати бороду, я тоді просто посунув на хаус.

Вечорами, коли ми, аби не засвітити себе, знаходимо якусь яму і куримо перед сном, Кусаний часто цитує сам себе, а то й просто бубонить вірші. За зайву цигарку я, буває, кидаю йому кілька приємних слів, щось про влучні метафори й таке інше, — і тоді він відвалює мені навзаєм, що ми однодумці. Це зізнання з не найгірших, хоч у тій сирій ямі воно мені до одного місця. Зрештою, я сприймаю його байдуже. Бо ж зранку ми знову чухаємо в атаку, щоб викурити супротивника з якогось чергового горбаки.

В атаку ми ходимо майже щодня, але ніколи двічі на день. Чомусь у нас саме так. А коли Вусатий, наш сержант, ізвечора забанячить і пожене єдиним справним бетеером у заводське селище до Людусі, то в атаку ми без нього не йдемо. Тоді перед обідом приїздить тачанкою начштабу Дроник, люто лається, лякає трибуналом. Але Вусатий мав його десь, і в атаку ми все одно вже не йдемо. Куцому під хвіст усі наші атаки. Як не крути, а закінчити кампанію до літа навряд чи вийде.

Як на мене, операція розроблена досить тупо, і сержант такої ж думки. Замість того, щоб знайти слабке місце чи бодай охопити з флангів, ми йдемо в лоб і витискуємо, як борсуків, викурюємо тих пуцьвірінків метр за метром. Залишається сподіватися, що набої там у них, на горбках за сосниною, закінчаться швидше, ніж у нас.

Щоранку наших постатей на снігу стає все менше. Багато слабих, кривих, просто шлангів. Але декого таки косить. Позавчора — молдаванина Василя. Був один молдаванин — і тому не пощастило. Вмастило прямо в лисину, мабуть, зовсім не мучився. Але здебільшого воюють українці. Є звіадист Поцхверія, американський професор Ден Гувер, один мовчазний удмурт, кілька поляків, два мадяри, з тих, що я знаю, росіянин Самосвалов, що аж із Москви прибився, але він останнім часом лише хворіє. Сержант взагалі–то вважає його шпійоном, але поки що терпить, щоб іншого не прислали… І ще є у нас навіть один чорношкірий домініканець, просто дивак. Ім’я цікаве — Гамлет. До війни був студентом Одеського політеху. Непоганий солдат. Ми зробили його снайпером.