Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Пол хотів летіти до Америки, але Франкфуртський аеропорт, якщо вірити радіо, два дні тому розбомбили, а через Афіни виходить на день довше, і він ще вагається. Того вечора він залишився з нами.

Автобус витрусив нас біля шостого магазину. Шофер дуже поспішав, бо ж мав ще завантажитися на Дубівецькій продуктами й завидна повернутися на позиції… Кусаний, сержант, Пол, Гамлет і я розпили у пивбарі біля вокзалу пляшку й врешті–решт розбрелися хто куди. Я пішов у редакцію, сподіваючись там ще когось застати. Але в редакції вже нікого не було, а новий охоронець мене не знав і досередини просто не пустив, та я й не наполягав. Від «йоржика» почала боліти голова, але в кишені лежав ключ від майстерні пана Ярослава. Його самого дружина повезла на таксі у першу міську на перев’язку, і я вирішив, що сьогодні переночую серед його картин.

Я не хотів, аби після всього Оксана побачила мене п’яним. Хоча, може, вона зраділа б мені і такому? Яке вона має право не радіти і яке вона має право до мене взагалі? Але самому було незручно ввалюватися таким, яким і поїхав. Тим більше, без попередження. Ще чого доброго міг застати її не саму, а цього мені також не хотілося.

Зранку у барі «Зевс», що через дорогу від майстерні, я одразу взяв сто горілки і каву. Колись, ще до поїздки на війну, тут працювала одна, схожа на популярну в ті часи співачку Ірину Білик, офіціантка. Але бармен сказав, що вона вже розрахувалася. Я попросив у нього телефон і набрав Кусаного, домовилися зустрітися через годину під парасольками «Ольвії». До війни і він, і я заходили туди часто. Але ми тоді ще не були знайомі. Після цього я зателефонував Оксані. Мій дзвінок, мабуть, розбудив її. Вона вже знала, що я у місті, бо ж учора коло вокзалу мене бачило багато людей і хтось їй доніс, що герой і борець за демократію вже приїхав. Вона так і сказала:

— Привіт нашим героям, борцям за демократію… — Голос її звучав спросоння дещо хрипкувато.

Хміль уже вдарив мені в голову, і я хотів їй вірити.

— Я нині хотів би прийти, — сказав я.

— Приходь, — відповіла вона. — Але сьогодні я не можу звільнити тобі помешкання. Щоб підшукати нове, мені треба хоча б кілька днів. — Від її слів повіяло холодом.

— Ти, напевне, думала, мене там замочать?

— Я так не думала. Я рада, що ти приїхав. Що ти живий і здоровий.

— Так, живий, — буркнув я у слухавку, мені справді стало холодно.

— Коли тебе чекати? — поцікавилася вона по–діловому.

— Мене не треба чекати. Коли я прийду — не знаю… У мене тут ще є справи. Може, аж увечері. Залиш ключа під килимком.

— Я буду вдома цілий день, — сказала вона. — Я буду тебе чекати…

У місті зими майже не відчувалося. Дорогою до «Ольвії» я насолоджувався затишком старих вулиць, яких у нашому місті залишилося не так уже й багато, і згадував ту далеку весну, коли ми ходили цими вуличками разом з Оксаною. Вона тоді розлучилася, говорила, що через дурного Кусаного, й тоді ж зробила аборт невідомо від кого: від чоловіка чи від Кусаного? Тоді я був просто другом Кусаного, я заспокоював її і багато пив, і вона пила разом зі мною. І я навіть позичав у неї гроші, щоб разом напиватися.

Тієї весни я раптово почав сивіти і навіть пишався тією першою сивиною… З того часу, з тієї утопленої в горілці весни, сивини явно додалося. Але тоді мені виповнилося лише тридцять три, і я думав, що гірше вже не буде, хоч у душі ще на щось сподівався. Тепер я вже ні на що не сподіваюсь. Тоді для Оксани я був просто другом негідника Кусаного, якого вона, може, й любила, але який відмовився від неї… І зараз ще, варто згадати її, поверталося до мене те дивне відчуття, що його навіть неможливо описати. Самотності і печалі — начеб від доторку чиєїсь руки, раптом протягнутої крізь невидиму у повітрі стіну… Відсахнувся й оглянувся: ні стіни, ні руки. А може, то вже починається «білочка»?..

На Театральному я сполохав зграйку голубів. По той бік тротуару, біля військової комендатури, побачив знайоме обличчя і механічно кивнув. Слава Богу, все повертається на своє коло.

За столиками на терасі було порожньо і вітряно, на першому поверсі у хмарах цигаркового диму Кусаного я також не побачив. Бармен мене вже не пам’ятав. Я замовив каву і п’ятдесят болгарського бренді, знайшов вільне місце в кутку і, поволі цідячи бренді, вже не хотів думати ні про Оксану, ні про Кусаного. Моєю сусідкою виявилася худорлява, коротко стрижена дівчинка, майже підліток. Її увага була прикута до кількох танцюючих пар, що скупчилися на трапецієподібному майданчику між столиками.