Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

— Може, трохи винця? — запитав я у дівчини. — «Ведмежої крові» чи білого? Трохи випити за здоров’я і за майбутню зиму. — Моє багатослів’я не подобалося мені самому.

Дівчина повернула до мене голову, наші погляди зустрілися. В її очах відображалися вогники світломузики, і вона посміхнулася.

— Якщо можна, то трохи коньяку, — сказала вона, і я зрадів її згоді випити зі мною й вирішив, що вона мусить мені сьогодні допомогти.

— Це місто дуже пристосоване для життя, навіть під час війни тут можна непогано проводити час, — сказав я. — За всю війну тут ще не впало жодної бомби.

— Я тут, на жаль, народилася, — сказала дівчина й посміхнулася ще комусь збоку від мене. — А ви хто?

— Хто я? Я цього сам не знаю… — почав був я.

— Ти вибрав невдалий день, щоб напитися, — почувся до болю знайомий голос, я підняв голову, але це був не Кусаний, а мій рідний дядько Гнат.

— О, таки вислідили, — кивнув я старому.

Дядько і раніше був непоганим слідаком. За рік з гаком, що ми не бачилися, він ще більше схуд та згорбатів і взагалі був схожий на висушений стручок квасолі. Він був двоюрідним братом Славкового батька, а оскільки ми із Славком також кузени, то виходить, що він і мені також не чужий. Колись дядько був комедійним актором у нашому театрі, кажуть, непоганим. Це дядько Гнат учив нас із Славком пити пиво, і перше алкогольне сп’яніння, яке ми пережили у дванадцять років, також було під дядьковим керівництвом… Тепер він у Славка при штабі. Дядько завжди шукав собі якусь халяву і, як не дивно, завжди знаходив. Отож так виглядає, що ця війна — начеб наша сімейна справа.

— У цьому паршивому містечку навіть ніде заховатися, — сказав я.

— Підводься, — сказав дядько.

— І все–таки як ви мене знайшли, дядьку Гнате?

— Ми навіть знаємо, що ти вже другий день тиняєшся по кабаках, і було б дивно, якби Славко не хотів тебе побачити.

— Сідайте, дядьку, я візьму вам пива. Вип’ємо і поїдемо…

Дядько слухняно сів поруч із дівчиною.

— А ти ще хочеш пива? — звернувся я до неї.

— Ні, я не хочу більше пива, — сказала вона, і я помітив дірку на її чорних колготках нижче коліна.

— Це мене та коза копнула, — перехопила мій погляд дівчина, послинила пальця і потерла ним ту дірку.

— Знову дощик. Весна обіцяє бути ранньою, — кинув дядько.

— Так, цей рік обіцяє бути чудовим. Якщо закінчиться війна, — мовила дівчина, і її слова були щирими.

— Так, цього року вона обов’язково закінчиться, — відповів я. — Під кінець квітня має виступити Китай. Він буде нашим союзником — і тоді війні кінець. Вся надія на Китай, на вузькооких вся надія. — Хміль потрохи вдаряв мені в голову, і я з сумом подумав, як мало часом треба, щоб сп’яніти.

— Микольцю, поїхали, — вдавав нетерплячого дядько Гнат. — Тебе дуже хочуть бачити.

— Щоб ти знала, мій брат тут найголовніший, а це наш спільний дядько, — показуючи дівчині на дядька, я зачепив рукавом склянку з рештками коньяку.

Це була моя «коронка», рідко обходилося, аби я не перевернув склянки.

— От і добре, — сказав дядько. — З тебе вже досить. Поїхали.

— Поїдеш з нами? — запитав я у дівчини.

Вона мовчки дістала цигарку з моєї пачки, що лежала на столі, й припалила. Уважно подивилася на мене й густою цівкою випустила через ніс дим.

— Правда, у неї гарний ротик? — підморгнув я дядькові й підвівся.

Коли ми порівнялися з трапецією танцмайданчика, я вклинився між танцюючих і вхопив за талію якусь високу, майже врівень із собою, дівулю. Я приклеївся до неї й почав імітувати щось на кшталт довоєнної ламбади. Але дівчина вже не знала цього танцю. І врешті–решт, отримавши ліктем у нирку від якогось амбала, я вирішив, що місцеві телиці не варті моїх зусиль. Дядько Гнат терпеливо очікував мене біля танцмайданчика.

— Гей, зачекайте! — почув я, коли ми вже посунули до виходу.

Стрижена дівчина підвелася з місця і рушила за нами. На вулиці падав дощ, і, поки дядько вовтузився біля дверцят старенького «Пежо», якого я пам’ятав ще з довоєнних виїздів на шашлики, ми встигли змокнути. І ще я вирішив, що, можливо, не дотерплю, а оскільки на війні звик вирішувати такі справи під деревами, то й узяв курс до найближчого каштана. Мені навіть здалося, що під тим крайнім від «Галицького торгового дому» каштаном я вже колись так само відливав, до того ж був з колегою, і якби не моє депутатське посвідчення, нас би пов’язав міліцейський наряд.

Але тепер ніяких ментів і близько не було видно, я спокійно відлив під рідним каштаном і вже навіть устиг защебнути ширіньку, коли до моїх вух донісся звук пострілу, потім ще один. «Ні фіга собі прифронтове місто!» — ще встиг подумати чомусь саме це.