Олександр Вільчинський - Дерева на дахах

Набутий на війні рефлекс спрацював навіть швидше, ніж я сподівався. Через мить я вже лежав на асфальті, хоч і впав трохи невдало — фейсом у калюжу. Дядьків «Пежо» з виском рвонув з місця. Бахнув ще один постріл — і заднє скло машини розсипалося на друзки, мабуть, куля ще й ковзнула по блясі, бо звук — наче кувалдою по залізній бочці. Але найгірше те, що я не бачив, звідки стріляють. Тим часом задні дверцята машини розчинилися ледь не біля мого носа, і я на ходу заскочив на сідушку.

Десь позаду завила міліцейська сирена, але дядько піддав газу. Через мить ми вилетіли на Руську і повернули праворуч. Із часу, коли я закінчив відливати під каштаном, минуло не більше хвилини.

— От курва! — вичавив крізь зуби дядько і повторив це ще раз, тільки вже голосніше, коли ми пролітали повз Замкову.

— Ні фіга собі прифронтове місто! — озвучував і я свої думки.

— І коли це вже закінчиться? — видихнула дівчина, коли ми вже тряслися бруківкою через дамбу, і було не зовсім зрозуміло, що вона має на увазі: чи цю вибоїсту бруківку, чи стрілянину, чи війну взагалі.

Мені ще потрібно було трохи часу, аби прийти до тями. Вже за озером, біля «Української ночі», дядько дещо скинув газ і покотилися парком, і якби не вибите заднє скло, можна було подумати, що стрілянина нам приснилася. Коли проїздили крізь ворота на територію бази, вартовий, що піднімав шлагбаум, віддав нам честь. Колись тут був піонерський табір, а потім, уже в часи незалежності, квартирували національні гвардійці, поки їх не розформували, а потім сформували знову. До війни, за нєфіг робити, вони патрулювали вулиці разом з нашими ментами. А коли все це почалося, вони були першими і майже всі наклали головами у тому траханому десанті на Африканському Розі.

Тоді глобальне протистояння тільки починалося: Африка, Азія, Південна Америка, нарешті, Європа і навіть Штати… Десятки локальних конфліктів переросли в одне суцільне місиво, коли ні хто з ким воює, ні де тил, а де фронт, не могли зрозуміти навіть ті, хто це почав.

…За шлагбаумом були ще одні ворота. З будки біля них нам назустріч виринув молоденький офіцерик. Дядько Гнат показав йому якогось папірця, офіцерик вернувся у свою будку, й обидві половинки воріт почали зі скрипом роз’їжджатися.

— От і приїхали, — сказав дядько, загальмувавши перед приземкуватою будівлею без вікон біля самого лісу, що нагадувала величезний гараж.

Масивні залізні двері, сходи вниз. Потім — довгий коридор і ще одні сходи, аж поки не опинилися у доволі просторій кімнаті з м’якими кріслами і великим більярдом у центрі. Біля одного з крісел на долівці стояла недопита пляшка коньяку. Я сів саме у це крісло, взяв пляшку і зробив ковток.

— Як тебе звати? — запитав я дівчину, коли дядечко зник за боковими дверима.

— Іра, — відповіла вона, і я нарешті почув, що вона ледь гаркавить.

Двері до сусідньої кімнати залишилися відхиленими, і було видно заставлений комп’ютерами довгий стіл. Звідкись, мовби десь знизу, долинали глухі удари, наче били ломакою по стіні. Втім, удари невдовзі стихли.

— Здоров, п’янице! — обізвався з порога Славко.

У того, хто не знав мого двоюрідного брата, від одного тембру його голосу могли вийти зашпори на дупі. Я підвівся, і він, замість потиску руки, садонув мене кулаком під ребра, але не дуже сильно, і я знову сів у крісло. Що тут казати, коли навіть на моєму власному весіллі, якраз перед тим, як я мав ставати на «рушничок щастя», він ледь не відбив мені нирку. То було його напучування.

— Я чув, на тебе був замах?

— Та ні, то, напевне, на дядька Гната, — відповів я і знову потягнувся до коньяку.

— Кому він на хрін потрібний, твій дядько Гнат…

— Ну, не знаю. — Нутро поволі наповнювалося приємним теплом.

— Кінчай займатися дурницями. Ти потрібен мені для справи. Мав би вже там, у лісі, трохи дурості вивітрити… А ти хто така? — раптом перевів він погляд на дівчину.

— Його наречена, — відповіла вона, анітрохи не знітившись.

— Я б не проти трохи відпочити, — сказав я.

— Не зрозумів. Це що, проститутка? — перепитав у дівчини Славко.

— Ну, ти скажеш! По–перше, на проститутку у мене нема грошей, — заступився я за дівчину. — До речі, на війні нам заборгували… Там, у лісі, як виявилося, ми свою дурість вивітрювали задарма…

— Не перебільшуй і більше не пий. Зараз тобі треба виспатися, а завтра поговоримо. Спати будеш тут, — командував Славко. — Крісла розкладаються, постіль — у кріслах. Душ — по коридору наліво, там же й туалет. Завтра підйом рівно о шостій. А ти — геть звідси! — звернувся він до дівчини.