Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Марія, хоч і була ще дуже молода, проте зовсім дурною себе не вважала й не хотіла здатися так відразу, а надто після того, як її арабський коханець сказав їй, що у Швейцарії закони, які регулюють трудові відносини, є дуже суворими, й вона може заявити, що її використовували для рабської праці, оскільки кабаре залишало собі більшу частину її платні.

Вона знову прийшла в кабінет Роже, цього разу розмовляючи досить зрозумілою французькою мовою, у словнику якої було й слово «адвокат». Вона вийшла звідти, після того як вислухала чимало лайки й отримала п’ять тисяч доларів відступного — суму грошей, про яку вона досі навіть мріяти не могла, — і все це стало можливим, коли вона промовила магічне слово «адвокат». Тепер вона матиме змогу вільно кохатися зі своїм арабом, купити подарунки, зробити кілька фотографій на тлі снігу й повернутися додому з перемогою, про яку стільки мріяла.

Але перше, що вона зробила, це зателефонувала одній із материних сусідок, сказала їй, що цілком щаслива, що робить успішну кар’єру і що її родина не має причин переживати за неї. Після чого, позаяк вона повинна була в короткий термін виселитися з пансіону, у якому найняв для неї квартиру Роже, їй лишалося тільки піти до араба, присягнутися йому у вічному коханні, навернутися на його віру й одружитися з ним — навіть якщо для цього доведеться обмотати собі голову отією чудернацькою хусткою. Зрештою, усім відомо, що араби дуже багаті, а чого їй ще треба?

Але на той час араб уже був десь дуже далеко, — можливо, в Аравії, країні, про яку Марія нічого не знала, — і в глибині душі вона тільки подякувала за це Діві Марії, бо тепер відпала необхідність зраджувати свою віру. Марія вже навчилася цілком стерпно розмовляти по-французькому, вона мала гроші на зворотний квиток, мала дозвіл на працю, що кваліфікував її як «танцівницю самби», мала візу, яка ще не втратила чинності, на постійне проживання у цій країні, і, знаючи, що в крайньому випадку завжди зможе вийти заміж за хазяїна крамниці одягу, вона вирішила зайнятися тим, на що вона, як вона знала, була спроможна: заробляти гроші своєю красою.

Ще в Бразилії вона прочитала книжку про одного пастуха, який у пошуках свого скарбу зустрічається з багатьма труднощами, і саме ці труднощі допомагають йому домогтися того, чого він прагне: Це був і її випадок. Вона тепер цілком усвідомлювала, що її було звільнено для того, щоб вона могла віддатися своєму справжньому покликанню — бути моделлю та манекенницею.

Вона винайняла маленьку квартирку (в якій не було телевізора, бо їй треба було бути максимально ощадливою, доки вона справді не стане заробляти багато грошей) і з наступного дня стала ходити по агенціях. Повсюди їй казали, щоб вона залишила свої професійно виготовлені фотографії, але, зрештою, то був внесок у її майбутню кар’єру — всяка мрія коштує дорого. Тож значну частину своїх грошей вона витратила на чудового фотографа, який розмовляв мало, а вимагав багато: у своїй студії він мав величезний гардероб, і вона позувала йому у сукнях строгих, екстравагантних і навіть у купальниках-бікіні, побачивши які перекладач-охоронець та її колишній імпресаріо Маїлсон, її єдиний знайомий у Ріо-де-Жанейро, помер би від захвату. Вона замовила фотографові кілька зайвих копій, написала листа, де розповіла, що живе щасливо у Швейцарії, і відіслала його разом із фотографіями своїй родині. Вони там подумають, що вона стала багатою володаркою гардеробу, якому можна тільки позаздрити, і що тепер вона найуславленіша дівчина їхнього маленького міста. Якщо все справді буде так, як вона задумала (вона вже прочитала чимало «позитивних відгуків» і не мала найменшого сумніву у своїй перемозі), то при поверненні її зустрічатимуть із оркестром, і вона спробує переконати префекта, щоб один із майданів у місті назвали її ім’ям.

Вона придбала мобільний телефон, із тих, що працюють із карточками попередньої оплати (оскільки вона не мала постійного місця проживання) і протягом кількох наступних днів чекала виклику на працю. Їла в китайських ресторанах (найдешевших) і, щоб збавити час, навчалась, як божевільна.

Але минав час, а телефон мовчав. На її подив, ніхто не чіплявся до неї, коли вона прогулювалася берегом озера, крім кількох торговців наркотиками, що перебували завжди в одному місці, під одним із мостів, які з’єднували чудовий старовинний парк із сучаснішими кварталами міста. Вона почала сумніватися у своїй красі, аж поки одна з колишніх колежанок по роботі, з якою вона випадково зустрілася у кав’ярні, сказала, що винна в цьому не вона, а швейцарці, котрі не люблять турбувати нікого, та чужоземці, котрі бояться бути притягнутими до відповідальності за «сексуальний напад» — поняття, яке спеціально вигадали для того, щоб жінки в усьому світі відчули себе негарними.