Кохання й справді було тією єдиною річчю, що могла цілком змінити життя людини в будь-яку хвилину. Але існував і другий бік монети, який примушував людину обирати собі зовсім інший напрямок, аніж той, яким вона хотіла йти спочатку. Цей другий бік монети називався розпач. Атож, мабуть, кохання й справді спроможне когось змінити; але розпач змінює тебе набагато швидше. Ну що тепер робити тобі, Маріє? Утекти звідси, повернутися до Бразилії, стати вчителькою французької мови, одружитися з хазяїном крамниці одягу? Чи, може, пройти трохи далі вперед, на одну лише ніч, у місті, в якому вона нікого не знає і в якому ніхто не знає її? Чи може статися, що лише одна ніч і такі легкі гроші спонукають її йти далі, вже не зупиняючись аж до того мосту на її шляху, перейшовши через який, вона вже ніколи не зможе вернутися? Що з нею відбувається в цю хвилину: велика нагода чи випробування Діви Марії?
Погляд араба ковзнув по картині Хуана Міро, по тому місцю, де їв Фелліні, по гардеробниці, по відвідувачах ресторану, що входили та виходили.
— Ви не знали, про що йдеться?
— Знала, але ж прийшла, — відповіла Марія, ще вся у сльозах.
Вона благала долю, щоб офіціант не підійшов і не зрозумів, що тут діється, а офіціант, який здалеку стежив за всім кутиком ока, благав долю про те, щоб чоловік із дівчиною розплатилися якомога швидше, бо ресторан був повний і люди чекали своєї черги.
Нарешті після паузи, що здалася їй вічністю, вона заговорила:
— Ви сказали, що ми з вами вип'ємо за тисячу франків?
Сама Марія здивувалася, яким тоном промовила вона ці слова.
— Атож, — відповів араб, уже каючись, що зробив цю пропозицію. — Але я в жодному випадку не хотів би…
— Оплатіть рахунок. Ми з вами вип’ємо у вашому готелі.
Знову вона здалася чужою самій собі. Досі вона була дівчиною лагідною, освіченою, веселою і ніколи не розмовляла таким тоном із чужими чоловіками. Але, мабуть, та дівчина померла назавжди: на неї чекало тепер інше життя, життя, в якому одна випивка коштувала тисячу франків або, якщо перевести цю ціну на поширеніші гроші, близько шестисот доларів.
І все відбулося так, як вона й передбачила: вона поїхала з арабом до готелю, випила шампанського, напилася майже до непритомності, розтулила ноги, зачекала, поки він досягне оргазму (вона не здогадалася вдати, що й сама його досягла), помилася в мармуровій ванні, взяла гроші й дозволила собі розкіш узяти таксі до самого дому.
Упала на ліжко й проспала ніч без сновидінь.
Рядки зі щоденника Марії, записані наступного дня:
Я пам'ятаю все, крім тієї миті, коли ухвалила рішення. Дивно, але я не відчуваю за собою ніякої провини. Раніше я мала звичай дивитися на дівчат, що лягають у ліжко за гроші, як на людей, яким життя не залишило жодного іншого вибору, — але тепер я бачу, що це не так. Я могла сказати «так» або «ні», до жодної з цих відповідей ніхто мене не примушував.
Я йду вулицями й дивлюся на людей — чи самі вони обирають собі життя? Чи, може, вони, як і я, були «обрані» долею? Домогосподарка, що мріяла стати моделлю, службовець банку, що плекав намір стати музикантом, зубний лікар, що потай читав книжки й хотів би присвятити себе літературі, дівчина, якій дуже хотілося працювати на телебаченні, але все, чого вдалося їй досягти в житті, — це стати касиркою супермаркета.
Мені анітрохи себе не жаль. Я не можу вважати себе жертвою, бо я могла б покинути той ресторан із нескривдженою гідністю й порожнім гаманцем. Я могла б прочитати мораль тому чоловікові, що сидів переді мною, або спробувати переконати його, що перед ним принцеса й ліпше завоювати мою прихильність, аніж купити її за гроші. Я могла б обрати безліч видів поведінки, а проте — як і більшість людських істот — дозволила, щоб доля сама обрала, якою дорогою мені далі йти.
Я не одна така, хоча моя доля й видається нині протизаконнішою та марґінальнішою, аніж доля інших. Але пошуки щастя рівняють усіх: службовець/музикант, дантист/письменник, касирка/актриса, домогосподарка/модель — ніхто з них не може вважати себе щасливим.
* * *
О це воно і є? Усе так просто? Вона була сама-одна в чужому місті, вона нікого тут не знає, а те, що раніше здавалося їй тортурами, сьогодні наділяє її глибоким відчуттям свободи, й вона нікому ні в чому не повинна давати звіт.
Вона вирішила, що вперше за багато років присвятить цілий день роздумам про себе. Доти вона жила, завжди заклопотана думками про інших: про матір, шкільних подруг, батька, службовців агенції моделей, вчителя французької мови, офіціанта, бібліотекарку, про те, що думають люди на вулиці, яких вона раніше ніколи не бачила. Насправді ж ніхто ні про що не думав, а тим менше про неї, вбогу чужоземку, що якби раптом завтра зникла, то навіть поліція не спохопилася 6.
Читать дальше