Протягом перших двох тижнів вона рідко розлучалася думкою з тими місцями, де досі жила, а надто коли відкрила, що ніхто в цій країні не розмовляє її рідною мовою і не розуміє її навіть тоді, коли вона вимовляє кожну фразу ПО-ВІЛЬ-НО. Вона була також надзвичайно здивована, коли довідалася, що, на відміну від її рідного краю, це місто, до якого вона приїхала, має дві різні назви — Женева для тих, котрі жили тут, і Женебра — для бразилійок.
Кінець кінцем, протягом тривалих годин нудьги у своїй маленькій квартирі, де не було навіть телевізора, вона дійшла таких висновків:
а) вона ніколи не знайде те, що шукає, якщо не зможе виражати в словах те, що думає; для цього їй треба вивчити тутешню мову;
б) позаяк її колежанки прагнуть того ж, що й вона, вона повинна чимось від них відрізнятися; для досягнення цього вона поки що не знайшла ані рішення, ані методу.
Рядки зі щоденника Марії, написані через чотири тижні після її прибуття до Женеви/Женебри:
Я вже тут живу цілу вічність, не вмію розмовляти місцевою мовою, відбуваю день, слухаючи музику по радіо, роздивляючись свою квартиру, думаючи про Бразилію, не можучи дочекатися, коли настане година праці, а коли працюю, не можучи дочекатися, коли надійде час повертатися до пансіону. Можна сказати, я живу майбутнім, а не теперішнім.
Одного дня, в далекому майбутньому, я куплю квитка й зможу повернутися до Бразилії, одружитися з хазяїном крамниці одягу й вислухати ущипливі коментарі подруг, які ніколи не наражали себе на ризик, а тому вміють лише зловтішатися з поразки інших. Ні, ні, так повернутися я не *зможу; ліпше я викинуся з літака, коли він летітиме над океаном.
Та оскільки вікна літака не відкриваються (до речі, це для мене стало великою несподіванкою; це так тяжко — не мати змоги подихати свіжим повітрям!), то я помру тут. Але перш ніж померти, я хочу ще поборотися за життя. Якщо я змогла покинути свою країну сама-одна, то я зможу податись куди захочу.
* * *
Н аступного дня вона в першу чергу записалася на вранішні курси французької мови, де зустрілася з людьми найрозмаїтіших вірувань, релігій та віку, чоловіками в різнобарвному одязі, часто з золотими нитями, вплетеними в рукав, жінок, чиї обличчя були постійно закриті вуаллю, дітьми, які вивчали мову значно швидше, ніж дорослі, хоча мало б бути якраз навпаки, адже дорослі мають значно більший досвід, ніж діти. Вона була горда довідатися, що всі знали її країну, карнавал, самбу, футбол і найславетнішого в усьому світі чоловіка, якого звали Пеле. Спочатку вона щиро хотіла допомогти їм і намагалася поправити їхню вимову (його звуть Пелй! Пелййй!), але незабаром відмовилася від свого наміру, тим більше, що її теж чомусь називали Марі, а не Марія. Неможливо відучити чужоземців від цієї дурної звички — обов’язково перекручувати всі імена й бути абсолютно переконаними, що вони вимовляють їх правильно.
Пополудні, щоб попрактикуватися в мові, вона здійснила свою першу прогулянку в цьому місті з двома назвами, знайшла й купила неймовірно смачний шоколад, купила сиру, якого їй ніколи не доводилося куштувати, бачила величезний фонтан посеред озера, бачила сніг, по якому не доводилося ступати жодному з жителів її міста, бачила лелек, ресторани з каміном (хоча вона не заходила в жоден, вона бачила вогонь, який там палахкотів, і це давало їй приємне відчуття втіхи). Вона також із подивом відзначила, що не всі вивіски рекламували годинники, там були також вивіски банків — хоча до неї так і не дійшло, навіщо тут стільки банків, адже жителів тут було не так і багато, до того ж вона рідко бачила, щоби хтось заходив до цих агенцій, але вирішила не розпитувати нічого.
Після того як вона три місяці цілком віддавалася своїй роботі, її бразильська кров — хтива й сексуальна, як вважають у всьому світі, — зашумувала, й вона закохалася в араба, що вивчав французьку мову на тих самих курсах. Ця пригода тривала протягом трьох тижнів, у кінці яких вона вирішила відкласти всі справи й піднятися на гору, неподалік Женеви. Коли наступного вечора вона з’явилася на роботу, Роже наказав їй зайти до його кабінету.
Як тільки вона переступила через поріг, її негайно було звільнено, щоб не подавала поганого прикладу іншим дівчатам, що там працювали. Роже, в істеричному гніві, сказав, що вже не раз терпів такі розчарування, що бразильським жінкам довіряти не можна (о Боже, що за манія — все узагальнювати!). Вона стала запевняти його, що вчора просто захворіла, що в неї була гарячка через різницю температур, проте Роже їй не повірив, він сказав, що знов поїде до Бразилії шукати їй заміну і що ліпше буде організувати музичне шоу з югославськими танцівницями, які набагато гарніші й набагато відповідальніші.
Читать дальше