Пауло Коельо - Одинадцять хвилин

Причина цих її вагань була дуже простою: вона була провінціалкою без будь-якого життєвого досвіду, лише й того, що закінчила непогану школу, набула великих знань у царині телевізійних серіалів і не мала сумніву в тому, що вона гарна. Цього було вочевидь замало для того, щоб стати віч-на-віч зі світом.

Вона побачила великий гурт людей, які сміялися й дивилися на море, боячись наблизитися до нього. Два дні тому вона почувала себе так само, але тепер вона вже анітрохи не боялася моря, заходила у воду завжди, коли їй цього хотілося, так, ніби й виросла тут. Чи не буде так самісінько і в Європі?

Вона мовчки помолилася, знову попросила поради в Діви Марії, й через кілька секунд, здавалося, утвердилась у своєму рішенні поїхати в ту далеку Європу, бо відчула себе під захистом. Вона завжди зможе повернутися, але далеко не завжди їй траплятиметься нагода поїхати так далеко. На цей ризик варто піти, й вона піде на нього, якщо її мрія зможе подолати спокусу сорокавосьмигодинного повернення додому в автобусі без кондиціонерів і якщо швейцарець не змінить свого наміру.

Вона була така збуджена, що, коли він знову запросив її на вечерю, вона спеціально потренувалася, щоб набути хтивого вигляду, й схопила його за руку, але швейцарець відсмикнув її, й Марія зрозуміла, — з певним страхом і певною полегкістю, — що він справді має цілком серйозні наміри щодо неї.

— Зірка самби! — сказав він їй. — Вродлива зірка бразильської самби! Їхати наступний тиждень.

Усе здавалося їй чудом, але «їхати наступний тиждень» було справою немислимою. Марія пояснила, що не може прийняти таке серйозне рішення, не порадившись зі своєю родиною. Швейцарець, розлючений, показав їй копію документа, який вона підписала, й вона вперше відчула страх.

— Контракт! — сказав він.

Хоча Марія вже знала, що поїде, вона вирішила все ж таки порадитися з Маїлсоном, своїм імпресаріо, — зрештою, вона заплатила йому за те, щоб він її консультував.

Саме тоді Маїлсон, здавалося, був дуже заклопотаний тим, щоб звабити одну німецьку туристку, яка щойно оселилася в готелі й засмагала на пляжі топлес, переконана, що Бразилія — найліберальніша країна у світі (не звертаючи уваги на те, що вона була тут єдиною жінкою з оголеними грудьми і що всі інші дивилися на неї з відчуттям певного дискомфорту). Марії довелося докласти неабияких зусиль, аби він зрозумів, чого вона від нього хоче.

— Ну, а якщо я передумаю? — наполягала Марія.

— Я не знаю, що там написано в контракті, але, мабуть, він накаже, щоб вас вивезли силоміць.

— Таж він ніколи мене не знайде!

— А й справді. Тому ви дарма турбуєтесь.

Проте швейцарець, який уже витратив п’ятсот доларів, а крім того, гроші, заплачені за пару туфель, сукню, дві вечері в ресторані та за оформлення паперів у консульстві, почав виявляти ознаки стурбованості, а що Марія й далі наполягала на необхідності порадитися зі своєю родиною, то він вирішив купити два квитки на літак і провести її до того міста, в якому вона народилася, — з тим, щоб розв’язати всі проблеми за дві доби й щоб вони змогли виїхати звідси наступного тижня, як він собі запланував. Подарувавши йому кілька усмішок, вона почала розуміти, що тепер залежить від документа і що не слід надміру жартувати зі звабленням, почуттями та контрактами.

Мале містечко переповнилося подивом і гордістю, побачивши свою вродливу дочку Марію, що прибула в товаристві чужоземця, який хотів повезти її до Європи, щоб вона стала там зіркою естради. Про це довідалися всі сусіди, а шкільні подруги запитували:

— Як це тобі вдалося?

— Мені пощастило.

Вони хотіли знати, чи так завжди буває в Ріо-де-Жанейро, бо вони надивилися телевізійних серіалів, де подібні історії траплялися часто. Марія не казала їм ні «так», ні «ні», щоб надати ваги своїй досвідченості й переконати подруг у тому, що вона особа незвичайна.

Вони пішли до неї додому, де швейцарець знову показав свої рекламні брошури, Бразилію (з літерою z), контракт, а Марія тим часом повідомила, що в неї є тепер імпресаріо й вона хоче зробити кар’єру артистки. Мати, подивившись на розміри бікіні, в яких були дівчата на фотографіях, що їх показав їй чужинець, відразу ж повернула їх йому й не стала нічого запитувати — для неї важило тільки те, щоб її дочка стала щасливою і багатою, хай навіть нещасливою — але багатою.

— Як його звуть?

— Роже.

— Рожеріо! Так звали одного з моїх двоюрідних братів!

Чужоземець усміхнувся, заплескав у долоні, й усім стало ясно, що він не зрозумів запитання. Батько зауважив, звертаючись до Марії: