«Марто – Йохан! Я думаю, що вам з батьком буде про що поговорити». – «Тільки з батьком? А як щодо Ельзе?» Відповіді не було. Молодша сестричка нічого не знає. «А це що?» Поряд із записками вигаданою мовою я побачила глянцеву картку-прямокутник із зображеними на ній двома персиками. Вона була схожа на ті, що продаються з наборами «Вчимо дитину рахувати» або на картку дитячого лото. Один плюс один дорівнює два. Персики були підписані. Звісно, тією ж мовою, яку мій дід (я вже призвичаїлася звати його дідом) вважав івритом. Взагалі, вся картинка була щільно змережана чорним чорнилом, закатовані плоди, огидно. Я сховала її до теки. Долоні спітніли. Не можна так лякатися персиків. «Дідові персики, – сказав Олаф. – Він любив мені це показувати і примушував читати. Якби я щось розумів. Марто, тобі зле?»
Я дійсно почувалася недобре. Вуха палали, у роті пересохло, долоні спітніли. Олаф підвівся і незабаром приніс дві склянки води. Перелив з двох маленьких пляшечок.
Олаф ніколи нічого не пив з пляшок або бляшанок – тільки кухлі або склянки; завжди тихо, але вперто робив зауваження Манфреду, який часто зустрічав повіреного з бляшанкою пива в руці. Троль супроводжував Коха на відстані свого стрибка. «Ти б прибрала з шиї шалик, він… еее… перетискає», – сказав пан Кох. Я забула, що на моїй шиї вже був готовий шовковий зашморг. Подарунок Дерека. Пунктирні брунатні лінії на неяскравому білому тлі.
«Олафе, і що зараз? Треба організовувати похорон, треба повідомити батькам, напевно, потрібні повідомлення до газет? Скласти некролог? У мене плутаються думки, вибачте. Не можу опанувати себе. Ніяк». – «Марто, обережніше. Ти облилася водою. Похорон – це мій клопіт. Відверто кажучи, навіть не мій, цим займається заклад, де його утримували. Належні розпорядження я віддав. Завтра його супроводять до крематорію, ти можеш підійти, хоча це не обов’язково, все відбудеться в крематорії закладу, дуже швидко, не думаю, що це буде схоже на урочисту церемонію. А я потім принесу вам урну. Якщо Йохан забажає. В принципі, є можливість залишити урну на території тамтешнього цвинтаря. Більшість родичів пацієнтів саме так і робить».
«Я не думаю, що…» – «І ніяких газет, Марто. Це – закритий заклад. Я перепрошую, але в ньому не тримають нормальних людей з простими історіями, розумієш? Ти все правильно сказала, твій дід загинув ще в сорок третьому, хай він там і залишається. Розголос та публічність цій смерті ні до чого. Та й вашим життям також. Дитино, тут вже нічого не вдієш. Приїде Йохан, думаю, що він усе тобі пояснить. Я не знав, обізнана ти чи ні щодо цієї справи, Йохан ніколи не говорив зі мною про це. Ніхто не міг подумати, що все це станеться саме тоді, коли його не буде в місті і нікого не буде, крім тебе.» Я невпевнено кивнула. Я нічого не розуміла.
«Марто, ти збираєшся піти туди завтра?» – «Я…» – «Я питаю, бо мені треба замовити перепустку. То підеш? Ну, добре. Обов’язково прихопи з собою який-небудь документ, гаразд?» – «Візьму права». – «Чудово! Права – це чудово. Тоді розпишись на підтвердження того, що я залишив тобі речі. Тут – опис. Будь-ласка, на кожній сторінці. І я пішов». Я відчувала, що йому легшає від того, що він з цим закінчив. «Марто, тобі зараз краще побути з кимсь. На жаль, не можу скласти тобі компанію, треба завершити цю справу. Смерть – дуже забюрократизована подія. Особливо у порівнянні з народженням. Дивно, адже закінчувати справу має бути легше, ніж її розпочинати». – «Не завжди. Мені легше розпочинати. А от закінчувати не дуже хочеться».
«Тут не той випадок. Хочеться чи ні – все одно… Хочеш я зателефоную Брігіті?» – «Вона на весіллі». – «О. Можливо, тоді Ханне?» – «Я попрошу Дерека». Олаф підняв ліву брову. Ніхто в нашому оточенні не любить Дерека. Крім мене. «Дерека. Попросиш Дерека… Що ж. Отже, Дерека. Ну, зрештою, як хочеш. Агата переказувала тобі вітання, якщо Дерек… буде зайнятий, ти можеш під’їхати до неї у клуб. Вони сьогодні святкують один з днів народження Карлсона. Не сумують. Крім того, ти знаєш, вона завжди тобі рада».
Більше за все мені зараз хотілося зателефонувати навіть не Дереку. А тітці Ельзе. Хоча я знала, що її не можна засмучувати. Це був родинний постулат: за жодних умов не турбувати тітку Ельзе, їй дісталося і без нас, бідолашці. Але все одно кортіло зателефонувати, змінити голос і сказати: «Все, крихітко, твій татко помер і незабаром прийде за тобою». Але я не могла вчинити настільки підступно. Тітці Ельзе цілком вистачало Боно. Бонапарта, мого кузена. Коли моя мати були невдоволена якимсь з наших із Манфредом учинків, ми завжди їй нагадували про Боно. Добре мати кузена, з якого «ку-ку» вистрибує та лунає частіше, ніж зі шварцвальдських старовинних годинників з зозулею. Встановлено, що цю годинникову пташку вигадав майстер Кеттерер, що з Шенвальду. Дивно, що прізвище Боно було не Кеттерер, тому що здавалося, наче його також міг вигадати або змайструвати цей пан. Тобто я хочу сказати, що Боно виглядав цілком респектабельно, його можна було назвати гарним, але все одно наставала година і з нього перло традиційне «ку-ку». Поки цей механізм не ламався.
Читать дальше