Лариса Денисенко: Відлуння: від загиблого діда до померлого

Тоді я трохи посварила діда за те, що він повірив маячні Гітлера, бо не можна вірити чоловікам маленьким на зріст з такою жахливою зачіскою та вусами; а ще ми з Манфредом (це мій брат) поклали на могилу діда паперового літачка, якого насправді зробив Манфред. Але подарували ми його від нас обох. Манфред спочатку заперечував, він пропонував мені подарувати діду краватку (з тих міркувань – що це нормальний подарунок для чоловіка, нехай і померлого) або дідів улюблений роман (це було підступно з Манфредового боку, бо ніхто з нас не знав, чи вмів дід взагалі читати, що вже казати про його улюблені книжки чи музику). Я встигла обуритися, але не встигла висловити своє обурення, як батько припинив Манфредове каверзування одним лише поглядом.

Наш батько працює федеральним суддею. А для того, щоб тебе сприймали сторони процесу, колеги, політикум та суспільство, ти мусиш навчитися не тільки переконливо говорити, але, що, можливо, й важливіше, переконливо дивитися. Через це вміння свого сина дід отримав від нас, своїх онуків, один подарунок.

На відміну від того діда, цей дід, що помер зараз, навряд чи був ідеалістичний, неможливо собі уявити ідеаліста, якому виповнилося дев’яносто чотири роки. Втім – хто знає. Проблема полягала навіть не в цьому. Проблема полягала в тому, що я не знала, що дід не загинув тоді, в сорок третьому. Я не знала, що це не він залишив удовою свою дружину, а дітей – сиротами, а саме вона залишила його вдівцем. І мене це вразило. Палали вуха, наче крихітні безпритульні діти розвели в них вогнище, щоб не змерзнути, і щось смажили, аби не померти від голоду.

Того дня я зайшла до батьків – полити квіти. Ненавиджу поливати квіти (причина цієї ненависті мені так само невідома, як і причина моєї огиди до витирання пилюки), але я дуже відповідальна. Батьки поїхали підтримати Манфреда на конкурсі архітектурних проектів до Баварії. Манфред від цього казився. Але він був не з тих рідкісних людей (я, наприклад, знаю лише двох адвокатів), яким вдавалося змінити рішення, що ухвалив батько. Отже, вони поїхали. Я ж мусила пильнувати за батьківськими квітами, а ще вигулювати Троля, таксу Манфреда. Якщо чесно, то Троля повинна була вигулювати Бріг, Манфредова жінка. Але вона, хоча і не поїхала підтримувати його разом з батьками, примудрилася поїхати на весілля подруги. З Манфредом вони посварилися з приводу того, яка подія є дійсно неповторною: весілля Амалії чи Баварський конкурс проектів котеджів. Манфред стверджував, що – наскільки він знає Амалію – друге весілля з її безпосередньою участю нас не омине, бо вона дуже легковажна і заглядається на чоловічі сідниці навіть тоді, коли їсть ванільний крем, тоді, коли їй роблять щеплення, ба й навіть тоді, коли цілується з цим «її нещасним майжечоловіком»! А от спільнота баварських архітекторів чекати на нього не буде, наступного року конкурсні пріоритети та вимоги можуть бути іншими, крім того, цього разу в нього є всі шанси перемогти.

Бріг на це відказала, що наступного року баварські архітектори обов’язково проводитимуть черговий конкурс наметів, собачих буд, шпаківень, котеджів або якогось іншого лахозбірника і що Манфред туди знову попхається, і вона переконана, що його «ідіотська шпаківня» обов’язково переможе, бо її оберуть «ідіотські шпаки». А от Амалія не з тих жінок, які тільки те й роблять, що беруть шлюб. Ще вона сказала, що Манфреду має бути соромно за такі підступні думки про Амалію. І якщо він так думає про Амалію – їй зрозуміло, що так само він думає і про неї, Бріг, саме тому вони живуть три роки неодруженими. Вона так і знала, що він умисно підставляє свої сідниці під носа Амалії кожного разу, як Амалія цілується зі своїм нареченим. І це – огидно! А ще вона сказала, що наймодніша біло-блакитна сукня подружки нареченої їй пасує надзвичайно. Я думала, що вона ще щось скаже. Манфред також. Але Бріг почала збирати свою валізу. А Манфред – свою. Зрештою, вони дійшли згоди, що справу «неповторність весілля Амалії versus неповторність Баварського архітектурного конкурсу» вирішить наступний рік. І побилися на пляшку рейнського. Я розбила. Якби їм була потрібна моя правнича порада, я б повідомила, що обидві ставки непевні. Але люди звикли більше довіряти букмекерам, ніж сучасним правникам. Іноді я їх чудово розумію.

Тому на вішаку моїх проблем опинилися і квіти, і Троль. Другу проблему я вирішила дуже швидко, забравши Троля до квартири батьків. Він вигулявся, вкрав з таці мою канапку з шинкою, виплюнув огірок і, схоже, взагалі почувався напрочуд добре, бо лежав на килимі й захоплено попискував, гризучи ніжку фотеля. А коли вона йому набридала – брався за китиці ковдри, що знесилено звисала до самої підлоги. Втомлена ковдра сірого кольору. Я його не сварила і не виховувала, бо це був не мій собака. Хоча мені хотілося смикнути його за хвоста. Але – ні. Призвичаїшся сварити братових псів, потім будеш шпиняти його дітей.

Читать дальше