Лариса Денисенко: Відлуння: від загиблого діда до померлого

Крім того, я знаю, що одного разу (можливо, були ще спроби, достеменно знаю тільки про цей випадок) Агата запропонувала моїй матері амур де труа. Я не знаю, як відреагувала на це Агнес фон Вайхен, бо мати помітила мою присутність та відправила до дитячої. Наразі мені залишається лишень здогадуватися: було в них щось чи ні. Підслуховувати під дверима я не наважилася. Втім, ставлю на останнє, зважаючи на власницькі інстинкти моєї матері. Звичайно, це могло полестити амбіціям мого батька. Але для його амбіцій усвідомлення того, що його хоче пані Райс, було достатньо і не потребувало практичного підтвердження.

«Марто, Марто. А де пан суддя?» – запитав у мене Олаф Кох, весь час намагаючись струсити з себе Троля, котрий збагнув, що повірений є цікавішим за ніжку фотеля та китиці ковдри. Кох не помітив, як автоматично зробив у мій бік «козу-дерезу», я давно на це не реагувала. «Батьки в Баварії. Поїхали підтримати Манфреда». – «Так. Тобто їх немає?» – «Вони як Бог, – зауважила я. – Завжди з нами, навіть якщо не поруч». – «Як Бог», – повторив пан Кох. Я помітила, що він приніс дещо квадратне у великому пакунку. Троль також це помітив і почав обнюхувати. «Зробити вам каву?» – запропонувала я. В Коха був безпорадний вигляд. «Так, якщо можна», – відповів він. І додав зовсім загадково: «Вже доведеться». Наче гидотнішої кави, ніж та, що можу зварити я, він ніколи не пив.

Коли я повернулася з кавою, Олаф Кох разом з Тролем розмістилися у фотелі. «Зігнати?» – запитала я. Кох дивився на горнятко з кавою. Я зрозуміла, що зараз він намагається пов’язати дієслово «зігнати» з напоєм. Тоді я поставила каву на стіл, підсунула його ближче до фотеля, а Троля взяла на руки. Троль вивернув вуха. Не знаю, що це в нього означало: він або радів, або сердився. Троль не дуже щедрий на емоції, для нормального спілкування та розуміння йому цілком вистачає цих двох. Можливо, і мені варто спробувати? Кох подивився собі на коліна так, наче в нього щось відтяли. «Олафе (років три тому він запропонував, щоб ми з Манфредом зверталися до нього на ім’я), щось трапилося?» Троль, мабуть, вирішив, що десь поруч озеро, бо почав бовтати лапками в повітрі, наче збирався зробити заплив.

«Я не міг з ними зв’язатися відучора». Я знизала плечима, бо не настільки сумую за родиною, щоб телефонувати їм щодня. Олаф подумав, що я не зрозуміла, про кого йдеться. «Я маю на увазі твоїх батьків». – «У них насичені дні. Манфред, мабуть, вимкнув телефон. Не думаю, що він хоче, щоб час від часу телефонувала Брігіта та повідомляла йому, яка сукня на Амалії, з ким вона танцює і хто намагається її звабити, чи нормального вигляду священик і якими квітами прикрашено залу. Батько зараз у відпустці, не здивуюся, якщо він не взяв мобільний. А мати хотіла навідатися до кузини, якщо вони вже опинилися у Баварії, тому її потребу контролювати та спілкуватися задовольняє «маленька Розамунда» та три її доньки».

«В мене були підозри…» – сказав Олаф. Зараз він був схожим на детектива зі старих американських серіалів, який у скоєнні злочину підозрює всіх, окрім своєї сварливої дружини. І не тому, що вона така вже безневинна, а тому що він ніколи не наважиться її допитати. Тролю теж так здалося, тому він припинив вдавати з себе плавця, зістрибнув на підлогу і почав голосно гавкати. Коли я бачу Троля, то дивуюся, як можна бути таким самовпевненим, маючи настільки криві та короткі лапи? Хоча, я зустрічала таких людей…

Я вирішила, що можу покласти руку на плече нашого вірного повіреного. Особисто я не люблю, коли торкаються моєї спини або плечей, але як ще можна продемонструвати співчуття та розуміння? «Я чимось можу зарадити, Олафе?» Він подивився на мою руку так, наче йому наростили зайвий орган або він виявив на своєму тілі ракову пухлину. Я прибрала її. Руку-пухлину-зайвий орган. Я його розуміла. «В мене були підозри, що це станеться саме тоді, коли нікого не буде в місті. Йохан… Зарадити? Марто, в принципі, так, ти можеш зарадити. Мені треба виконати зобов’язання. Я мушу залишити ці речі. В пакунку. Ну і повідомити про це родину. Хто б міг подумати, що він… Усі права, зрештою, належать мені. Тобто довірені… Тож я маю розпорядитися… Ти не думай, що я цього прагнув. Йохан сам мені все відписав». Олаф говорив це так, наче батько позбавив мене з Манфредом спадку на користь Олафа Коха.

«Я не думаю», – запевнила я його. І набрехала, тому що я встигла подумати про кілька речей. Олаф не зрадів з того, що я не думаю. Та позаяк він мовчав, я торкнулася пакунка. «Олафе, а я можу?» – «Так», – сказав він. І випав з фотеля, як маленьке пташеня з гніздечка. Безпорадно. Зараз його зжере зла киця. Натомість його облизав навіжений собака. «Треба спочатку навчитися літати», – буркнула я. Але мою руку з пакунка він прибрав рішуче. І особисто випатрав його.