На те, що дзвонить телефон, я не звернула жодної уваги. Зрештою, поливати квіти я обіцяла. А відповідати на телефонні дзвінки – ні. А потім прийшов гер Олаф Кох. Я відразу його впізнала, щойно він забухикав у домофон. Олаф Кох ніколи не палив цигарок (принаймні я того не бачила, Манфред також), але кожну свою фразу (навіть вітання) він розпочинав, попередньо роздерши горлянку кашлем. Чимось це нагадувало оперного співака, хоча я розумію, що це дивна асоціація. Довелося йому відчинити. Це наш родинний Повірений. У нашій родині не заведено тримати повірених на ґанку. Не знаю, хто започаткував цю традицію, але всі її дотримувалися. Крім того, він так просто не піде. Якщо вже доповз до нас. Берлін – місто великих відстаней.
Для Олафа Коха (варто сказати, що зазвичай він попереджував про те, що зайде, тому його візит був для мене несподіваним) мати готувала велике горнятко кави зі знежиреним молоком та обов’язкові солодощі з вишнями на білому блюдці. Батько навчався з ним в університеті і завжди каже про нього, що Олаф ніколи не прагнув серйозної правничої слави та кар’єри. «Все життя він працює повіреним, і мені здається, що я залишаюся найповажнішим з його клієнтів». Коли я була маленькою, то думала, що у правничій ієрархії повірені посідають місця двірників. І дивувалася. А з приводу того, що Олаф Кох не вбивався за посаду федерального судді (батько ж вбивався, ще і як!), я думала: з таким прізвищем важко бути амбітним, все одно ти будеш програвати сумнозвісній паличці.
Отже, Олаф Кох увійшов до батьківської вітальні. Він розглядав мене з невпевненістю та недовірою. В його паперах щодо нашої родини було записано наступне: родина фон Вайхен. Йохан фон Вайхен, 1940 р. н., його честь федеральний суддя; Агнес фон Вайхен (у дівоцтві – Барт), 1951 р. н., дизайнерка. Діти: Манфред (1974 р. н.) та Марта (1976 р. н.) фон Вайхен. У його свідомості я як була, так і залишаюся дитиною фон Вайхен. І він повірити не міг у те, що в дитини може бути сиве волосся (в мене рання сивина, спадок по материнській лінії). Свою сивину я не зафарбовую, мені подобається мати вигляд жінки, за сивиною якої вгадується насичене минуле.
Олафом Кохом Манфред фон Вайхен не читався як – Манфред фон Вайхен, 1974 р. н., архітектор; Марта фон Вайхен не читалася як – Марта фон Вайхен, 1976 р. н., доктор права, викладач. Так, хтось мав наслідувати батька. Манфреду пощастило, в дитинстві він продемонстрував (і не втомлювався демонструвати повсякчас) яскравий талант. Варто сказати, що завдяки своєму виявленому в дитинстві таланту все життя Манфред заощаджує на подарунках. У моїй хаті є коридор Манфреда, що веде до їдальні. На полицях стоять зроблені та подаровані ним скульптури та макети, на стінах – його ж картини, біля арки, що є входом, стоїть такса-споруда, там я оселила кілька пар капців, сухі очеретини, вологі серветки та вазочку з горішками – такса-споруда є багаторівневою. Моделлю відпрацював Троль.
Мене ж у дитинстві цікавили міжстатеві взаємини, права сексуальних меншин, олімпійська символіка, Міккі Маус, Друга світова війна, а також історія в цілому. Не знаю, що саме з цього переліку переконало батьків в тому, що я здібна до юриспруденції, особисто я ставлю на пройдисвіта Міккі. Я не працюю суддею, не працюю адвокатом або прокурором. Я викладаю в університеті. І моя робота мені подобається. Хоча адвокатську ліцензію я маю, можна сказати, що це мій подарунок батькові.
Своїх дітей у пана Коха не було. Але він визначився, як потрібно з ними спілкуватися. Він показував пальцями «козу-дерезу», а також робив «піп», натискаючи на носа. І посміхався нервовою посмішкою, що припинила викликáти в мене сльози, коли мені виповнилося шість років. До того ж, угледівши посмішку пана Коха, я починала відчайдушно верещати. А мати повсякчас вибачалася за мене. Манфред посмішки Коха не боявся, він займався тим, що малював його портрет. За роки дитинства мій брат створив п’ятдесят портретів нашого повіреного. Якось батько вирішив подарувати «милому Олафу» ці портрети. Але мати заборонила. Насправді, я розумію її мотиви. На портретах усміхнений Олаф Кох у своєму традиційному крислатому капелюсі був подібний до кіношного образу маніяка. Хоча я маю певні сумніви щодо того, що пан Кох упізнав би на них себе. Де ці портрети зараз – я не знаю. Можливо, мати їх зберігає, щоб лякати ними своїх майбутніх онуків.
Дружина пана Коха – Агата Райс залишилася на своєму британському дівочому прізвищі. Вона була «серйозним науковцем», досліджувала дахи Стокгольма, вираховуючи ті, де теоретично та практично міг перебувати Карлсон. Дахи столиці Швеції вона знала набагато краще, ніж тіло свого чоловіка, про що неодноразово безсоромно говорила моїй матері, не звертаючи уваги на Манфреда, який її малював, і на мене. Завдяки Агаті Райс Манфред навчився чудово вимальовувати жіночі ноги з будь-якого ракурсу.
Читать дальше