Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

Поки була жива мама, зітхала з цього приводу і діймала, бувало, розмовами, що хотілось би їй онучку, дівчинку, чи хоч би й хлопчика ще одного… Вона змалечку допомагала глядіти Женьку як свого онука, та, мабуть, голос крові в неї був сильнішим. Жінки щось у тому тямлять більш тонко, ніж чоловіки. Ось у природі самцям узагалі байдуже, хто там кому кровний родич…

Такими роздумами Віталій притлумлював непрошені думки, коли вони все ж таки виповзали назовні. Але за двадцять три роки життя з Тамарою він не наважився поламати все тільки через те, що вона не народила йому власної дитини. У них була спокійна, добропорядна, дружна родина. Тамара була на диво неконфліктною людиною, по-жіночому мудрою. Мабуть, усі ці роки вона припускала можливість іншого розвитку подій і саме тому утримувала ситуацію такою, що й присікатися не було до чого. Вона багато працювала і зрештою стала заступником директора чималої аудиторської контори. Але при тому і вдома від її робочої зайнятості ніхто не страждав. А коли виникали якісь труднощі, вони лишень згуртовували родину. І в ті періоди Тамара з Женькою спиралися на плече Віталія, і він усі свої сили направляв на вирішення проблем, нейтралізацію скрути і підтримку близьких людей. А як же інакше?

І чергові негаразди трапилися саме у той безумний період, коли раз за ціле життя він був майже готовий поставити на всьому хрест. Чи відчула це тоді Тамара? Чи то все саме зійшлося докупи?.. Він не замислювався, йому було не до того. Як то тепер кажуть – криза середнього віку?

Ліля… Ні, вона його не обирала. І не набивалася. Не втручалася в чужу родину. Це він закохався, як хлопчисько, бився без неї, як викинута на берег риба, і прагнув її, наче вона була єдиною, першою й останньою жінкою в його житті. Ліля навіть не одразу зрозуміла, що відбувається, спілкувалася з ним рівно й легко, без найменшого кокетства, що і дратувало, і зневірювало, і заводило його ще більше. Потім уже вона була здивована його терпляче-наполегливою поведінкою, тим, що не відступався, хоч не приховував свого сімейного стану, не обіцяв, не брехав, не…

Відмовила. Відштовхнула. І не для того, щоб розпалити ще більше. Просто щоб поставити крапку. Але ж розпалила. Мимоволі. Та що ж у ній було такого, чого не було в інших?! Якби то різниця років у двадцять, як деякі чоловіки знаходять у зрілому віці заміну потріпаній життям дружині. Це ще можна якось пояснити. Ті юнки нерідко ще й швиденько дарують «татусю» пару нових малюків – і все. Ти попав. Чи не дарують, але прикрашають зрілого мужчину собою, мов дорогим аксесуаром, – теж можна зрозуміти.

Ліля ж була лише на п’ять років молодшою за нього і, відповідно, на три – за Тамару. Хіба то конкурентка за віком? Але ж чомусь йому знесло дах, і, попри її вперте небажання подивитися на нього іншими очима і зробити крок назустріч, Віталій гнув свою лінію. Звісно, що з його боку то було абсурдно: брати жінку в облогу, наперед знаючи, що у своєму налагодженому житті він нічого руйнувати не збирається.

Перечитавши купу угод та звітності за третій квартал року, Віталій замружився й відкинувся на спинку крісла. Пригадався той дивний сон, заворушилося десь у грудях відчуття, яке бувало в нього, коли втрапляв машиною в ожеледицю. Її несло дорогою, некеровану, а він хоч і крутив кермо, та автівці було байдуже. І покладався тоді на сили небесні, і думав, що не такий уже він грішний, щоб так тупо загинути чи скалічитися. І машина, твоя власна територія захищеності й безпеки, твій прихисток від дощу та вітру, вірний засіб пересування, без якого вже й не уявляєш життя, машина, з якою ти за останні роки став почуватися в дорозі одним цілим, раптом видається уособленням некерованої загрози і веде гру самостійно, диктуючи тобі свою траєкторію.

Віталій тріпнув головою. Йому захотілося запалити цигарку, але вже більше двох років, як він кинув, і в кабінеті не лишилося жодної заначки. Кинув, коли стривожився за своє серце: вік, нерви, паління, неприємні відчуття там, у грудях, під краваткою… Злякався? Мабуть.

– Ти не жартуй із цим! Ти нам ще потрібен. Он, бачиш цю молодь? Нам із тобою ще онука виховувати! – так умовляла його Тамара піти на обстеження.

Загрози життю лікарі не знайшли, але здоровий спосіб життя рекомендували.

Що це він все про старе та про давнє? І Ліля за останні три дні згадувалася чи не більше, ніж за останній рік… Треба подзвонити Жанні. Як там вона? Поговорити… Клин клином…