Міла Іванцова - Гра в паралельне читання

– І правда, чого це мене понесло? А! Так то ж після того оповідання на екологічну тему! Між іншим, дуже пристойне оповідання, раз так проймає читачів, – сумно посміхнулася дружина. – А веселішого нічого жінка Синявського не написала? Може, щось ліричне, жіноче, га?

– Не знаю, не читав ще, тільки почав, а тут ти. Та ну її, розповідай, що там у тебе в конторі? Знову аврал-завал?

Лягаючи спати, Віталій відчув потребу знову перечитати той текст про бювет, але стримався, натомість випив на кухні півсклянки домашнього вина і пішов у спальню. Як-то там було? «Стрімка, безповоротна весна…» Безповоротна…

Він заснув раніше, ніж Тамара повернулася з ванної. І марилася йому та весна, й інша, і їхнє крадене щастя, і те, як він закохався, мов дурень, із першого погляду – дорослий чоловік, за сорок років… Але такого в його житті не траплялося ні до, ні після. І чи буде ще колись? Мабуть, то було його останнє кохання. І чи не єдине. Перегорів на ньому. Знесилів.

А Жанна? Що Жанна? Вона є. Вона сама цілком свідомо залізла в клітку безперспективних стосунків… Жінка-мазохістка. Але ж і ключик від дверцят у неї.

І снилися йому Тамара, Ліля та Жанна, які, взявшись за руки, водили дивний танок, тримаючи його в колі, і обличчя їхні були невиразні, неживі, мов у ляльок.

– Вітальку! Ей, прокинься! Та що ж тобі сниться?! – термосила його за плече дружина. – Та що ж ти так стогнеш уві сні?!

Віталій прокинувся, весь спітнілий, серце його колотилося, він якусь хвилину безглуздо дивився на Тамару, доки усвідомив, що то був сон і він удома, у подружньому ліжку.

– Ти не захворів, бува? Аж лоб мокрий!

– Та ні, мара якась наснилася, не зважай. Спи!

Віталій пройшовся на кухню, постояв біля вікна, роздивляючись будинок навпроти. Там теж хтось не спав – у двох вікнах мутно світилося… Клоччям наповзав на місто осінній туман.

Він повів плечима – спітніле тіло під футболкою охололо і просилося під ковдру. Відкрив дверцята бару, дістав почату пляшку коньяку і двічі ковтнув прямо з горлечка.

– А тепер спати! Не думати! Що менше думаєш, то краще спиш!

Але не думати чомусь не вдавалося. Вранці, коли він, добираючись до роботи, повільно повз своєю автівкою потонулим у молоці містом, дурні думки проривалися через розумні, і через новини радіо, і через жарти ведучих, і через безглуздо-життєрадісні пісні.

Тому він навіть зрадів, що Жанна відмовилася від тієї гри в паралельне читання і не стала з’ясовувати стосунки (у біса їх з’ясовувати?!), вона навіть сама вибачилася за вчорашні коливання настрою – усе йшло супер! Віталій уже навчився жити спокійно в цьому трикутнику, звик, цілком усвідомлюючи, що одного дня Жанна може піти у своє окреме життя, так само, як колись несподівано з’явилася. Як її прихід не зробив його щасливим, так і розставання, мабуть, не зробить нещасним. Він знав, чому тоді повівся. Не тому, що самець не пропустить самки, яка його хоче. Ні. Він свідомо вбив цей клин, щоб вибити ним клин колишній. Клин клином… І ще тому, що Жанна була іншою. Інакшою від Лілі. Майже в усьому. І це мало допомогти.

Задумавшись у своєму кабінеті, Віталій раптом здригнувся від стукоту у двері. Новенька дівчина-менеджер відрапортувала, що вранішній туман уже має наслідки, є дзвінки до диспетчерів про страхові випадки – свіжі ДТП. Потім усміхнулася й додала, що незабаром і ожеледицю обіцяли…

Звісно, такий їхній бізнес – страхова справа, але якось цинічно прозвучала констатація та прогнозування чужих негараздів.

«Нове, аналітичне покоління…» – подумав Віталій, зітхнув і занурився в роботу.

В обід зателефонувала Тамара і попросила забрати ввечері Юрчика з дитсадка – у Каті розболівся зуб, і вона, сподіваючись на Женю, записалася до стоматолога. А той пообіцяв, але, швидше за все, не встигне, бо закінчують утеплення фасаду десь на лівому березі. У самої ж Тамари сьогодні продовжується вчорашній аврал, тож: «Будь другом, тільки на тебе й надія, бо дитя, маючи купу родичів, скоро ночуватиме в дитсадку. Казала їм: живіть із нами, гуртом легше – так ні; казала: няньку треба наймати – так ні…»

Віталій вислухав стислу доповідь про стан справ у молодій родині, кілька разів угукнув і погодився забрати малого з дитсадка. Власне, він би і так погодився, без пояснень та мотивацій. Цей хлопчик, хоч і не був біологічно його онуком, але виріс на його очах, і перші безсонні ночі, і дитячі хвороби – усе це велика дружна родина переживала разом. Як колись разом із Тамарою вони змалечку ростили її сина, Женьку, і Віталій пройшов практично весь шлях молодого батька. Хіба що не тупцяв схвильований попід вікнами пологового будинку. Зате Юрчика чекали всі гуртом, хвилювалися й обіймалися під лікарнею, коли дізналися про народження хлопчика. Чи шкодував він, що не мав власних дітей? Можливо, інколи легкою хмаринкою пролітав певний жаль, що не його плоті і крові ні Женька, ні Юрчик. Але хіба то вже так важливо, якщо він відчував себе батьком і навіть звик тепер до звертання «Діду!», хіба це щось міняє? Було б добре, але якщо не вийшло, то що ж поробиш?