Міла Іванцова - Живі книги

Тепер так. Хай так. Значить, так… А от як далі? І скільки його лишилося, того «далі»?

Останнє запитання було вкрай важливим, адже від нього залежало те, як саме треба прожити цей відрізок. На «подвиги» в неї вже бракувало грошей. А довго животіти було геть не цікаво.

Раптом її пальці намацали на боці, під передньою лапою кішки, щось кругле, закудлане в шерсті. Вона перевернула Сильву на бік, підняла лапку, придивилась і побачила, що кішка десь вловила реп’яха. Мабуть, минулорічного, адже молоді ще не наросли.

Амалія спробувала виплутати його з кошачого хутра, але їй не вдавалося. Підвелася й понесла кішку на кухню, де сіла під яскравою лампою й повторила спробу витягти реп’ях. Але багато маленьких гачечків, кожен із яких, певне, крихкий і слабенький, вхопилися всі разом у кошаче хутро й трималися невідчепно.

Жінка знайшла манікюрні ножиці й обережно вистригла зайве. Сильва, на диво, дуже терпляче все зносила.

– Кицю-кицю… – зітхнула Амалія. – І навіщо ти до мене прийшла? От тільки тебе мені й не вистачало до всього…

Сильва потерлася об руку жінки голівкою, муркнула й зазирнула в очі. Що вона цим хотіла сказати, хто знає?

Уночі Амалія довго ворочалася в ліжку, не могла заснути. У голові знову невпинно йшла якась «інвентаризація», ніби підбивалися підсумки, розкладалося по поличках вартісне та непотріб, і, на жаль, вартісного, того, з чим було б несила проститися, знайшлося мало. Хоча за останні дні її внутрішній стан змінився: і пережитий стрес після пограбування та краху надій, і несподіване втручання в її життя Женьки, й увага до неї з боку Віктора – усе це змішалося в дивний танок-карусель, де сплелося добре й зле, і то все навколо неї. Ще кілька днів тому вона байдуже спостерігала навколишнє життя, мов через товсте скло, хіба що трохи відволікалася на чужі історії, проте вони лише тимчасово утримували від думок про крах її родини, про власну непристосованість до життя та відсутність бодай якогось сенсу напружуватися, щоб його подовжити.

Вона думала, що живе так, ніби гірше вже нікуди. Чому ж тоді її так підкосила втрата п’яти тисяч? Яка різниця, коли і де ти підеш у небуття – зараз тут чи за місяць на островах казкової Греції? А може, якісь сили врятували її від тієї поїздки? Адже там, біля моря, серед квітів і краси, можливо, їй би зовсім розхотілося вмирати, як вона собі спланувала, от тоді була б трагедія! Фінансову можливість існувати в гармонійному комфорті, створеному кимось іншим, було б вичерпано. А що далі? Квиток додому, де в неї велике і жахливе НІЧОГО… Де ні їй ніхто не потрібний, ні вона комусь. Немає на що жити. Та й немає навіщо.

Амалія перевернулася на другий бік. Потім перекинула подушку туди, де лежали ноги, і перевернулася. Сон не йшов. Вона намагалася не думати про Артура, перебирання своїх образ знесилювало. Силувалася намацати варіанти майбутнього, але це виходило дуже погано. Найближчим майбутнім було запрошення Віктора зустрітися завтра і сходити в Кирилівську церкву. Чи хотіла вона цього? Жіночим нутром відчувала, що з якоїсь причини небайдужа цьому дивному чоловікові, інваліду, сповненому стриманої іронії та гумору, що не позичає слів, поводиться, як цілковито повноцінна людина, та ще й нерідко змушує її червоніти, щастя, що сам того не бачить.

Амалія не те що не була готова до нових стосунків, вона взагалі не розглядала такої можливості, тим більше – не шукала ніяких контактів і пригод на свою голову. Чого чекати від якихось геть незнайомих чоловіків, коли свій, рідний, знайомий із першого класу Артур…

Засинаючи, вона зовсім не була впевнена, що варто погоджуватися на ту екскурсію, узагалі підтримувати стосунки та впускати когось у душу з усіма наслідками.

Зранку, близько дев’ятої, Амалія прокинулася від відчуття, що хтось на неї дивиться. Розплющила очі. Навпроти ліжка на піраміді з двох коробок сиділа Сильва і ніби сканувала її. Жінка всміхнулася, і їй здалося, що кішка всміхнулася навзаєм.

Але німу їхню розмову перервав дзвінок у двері. Амалія здригнулася від несподіванки й подумала, чи, бува, не двірник знову з якимось сюрпризом. Вона накинула халат і тихо підійшла до дверей. Спробувала роздивитися в розбите вічко, кому то вона зранку знадобилася. Розрізнила лишень чоловічу фігуру.

Дзвінок повторився. Потім постукали у двері кулаком. І тільки коли «гість» подав голос, вона впізнала його, і все її нутро стиснулося, немовби битий пес, який знову побачив палицю.