Міла Іванцова - Живі книги

– Сподіваюся, ви їй цього не сказали? – приснула сміхом Женька й опустила Вікторові темні окуляри з лоба на очі.

– Ой, то правда, мало не проколовся! Щось мені чим далі, тим важче продовжувати цю дурну гру. Але й не знаю, як із неї вийти, щоб Амалію не образити… Не хочеться давати їй зайвий привід нервувати.

– Таки так. Там нерви нікудишні. Ви в курсі, що я маю від неї розписку, що обіцяє протягом тижня не вкорочувати собі віку?

– Ого! Ну, ти даєш! Ні, не в курсі, звідки б я?… Це ж додуматися до такого! Розписку! Серйозно? – Віктор ошелешено розвів руками.

– А що було робити? Коротше, те, що ми з нею вчора пережили, словами не передати, та й ніякому чоловікові не зрозуміти. Так вам скажу. Але вчасно я до неї вдерлася. То факт.

– Господи… Усе настільки було погано?

– Не те слово.

– Тож якби той пан мені не розповів про пограбування, якби я не зустрів тебе, якби ти не…

– Мишка б не бігла, хвостиком би не махнула, яєчко б не впало… – проторохкотіла Женька, потім глибоко зітхнула і викинула недопалок у смітничок.

– Женю… Тільки ти не смійся. Як думаєш, я маю шанс чи там взагалі торба? Типу алергія на чоловіків?

Дівчина уважно подивилася на «публічну особу», але побачила знову нормального самотнього чоловіка, згадала, як лише кілька днів тому, у неділю ввечері, сиділи вони втрьох за столиком, сміялися, говорили про різне, і було їй біля тих двох так затишно й щемко… А потім стільки всього сталося за такий короткий час. Амалія, виявляється, жила два паралельні життя: в одному слухала чужі оповідки, а в другому цілеспрямовано йшла до межі, за якою… Віктор теж не таким простим виявився… Дивні ігри дорослих людей…

– Не знаю… Ви ж мудрий пан, письменник… Це я вам маю ставити запитання, а не навпаки. Усе у ваших руках, як то кажуть. У мене від власних запитань голова аж тріщить… Хто б відповів…

– Ааа… То й ти не випадково внадилася до кав’ярні, бачу! – усміхнувся Віктор.

Але на цьому розмову перервав телефонний дзвінок, потім Женю гукнули із салону через прочинене вікно, та ще й прийшла наступна клієнтка – життя знову завирувало навколо дівчини. Віктор помахав рукою на прощання і вирушив у своїх справах, бо хоч і працював останні роки вдома, але час від часу мусив з’являтися то в редакціях, то на радіо чи телебаченні, то на спільних з іншими письменниками акціях. Письменників він знав у Києві чимало, а відомих – то, мабуть, усіх. Тому так швидко і запідозрив «відому письменницю Амалію» у фантазіях і почав приглядатися. А останнім часом думки про неї майже не полишали його. Він не знав її прізвища, не був упевнений, що це дивне ім’я – справжнє, але мусив собі зізнатися, що жодна жінка після похорону дружини не зачепила його аж настільки. І щось із цим треба було робити…

Буває, як не вдасться день, то так і «тішить» до самої ночі. Женька ще не обмізкувала як слід сьогоднішню новину від господині салону, але вже розуміла, що скоро травень скінчиться – і шукай собі нове місце. Власне, вона й це посіла випадково. Ніколи не мріяла бути адміністратором біля майстринь, але коли так сталося, це здалося непоганою комбінацією – три дні заробляти руками «на власну кишеню», а інші три – офіційно працювати в тій самій сфері.

«Що ж, доведеться щось міняти в житті, шукатиму інше», – думала дівчина, ідучи пішки з роботи додому. Дзвінок від Іллі перервав її роздуми й спланував дівочий вечір. Ось тільки зайде додому перевдягнутися та щось кинути до рота, бо її аж нудило від кави та тістечок, якими харчувалася сьогодні.

Але вдома закрутилося таке, чого й не планувала. Старенька господиня почувалася зле, лежала в ліжку, не могла підвестися, тільки гукнула її зі своєї кімнати, коли почула, що Женька повернулася з роботи. Ольга Яківна попросила зміряти їй тиск, при цьому ледве промовляла слова, примружувала очі, і здавалося, найменший рух завдавав їй страждань.

Женя захвилювалася, тремтячими руками вхопила тонометр, що лежав на підвіконні, вдягнула на руку господині «манжету», старанно накачувала «грушею» в нього повітря і поступово спускала його, слідкуючи очима за стрілкою на шкалі, а також дослухаючись до звуків у стетоскопі. Але, хоч як старалася, «верхньої» цифри тиску вловити не змогла. Нижня складала сто двадцять, і це вже було забагато.

– Може, якусь пігулку маєте, Ольго Яківно? Треба щось випити! А найкраще – давайте я викличу «швидку»!

– Ой, не знаю, Женю, я так боюся тих «швидких», не люблю лікарні…