Міла Іванцова - Живі книги

– Так вас же не обов’язково покладуть у лікарню! Може, оглянуть, уколють щось заспокійливе, і щоб тиск упав, а? Я ж вам не лікар…

– Ой, не знаю, може, воно й саме минеться? От з’їм «но-шпочку»… А ти назовсім додому, нікуди більше не йтимеш?

– Я посиджу коло вас, не хвилюйтеся, зараз, тільки подзвоню… брату…

Старенька повернулася на бік і притихла. Здавалося, вона втиснулася в ліжко, вдавилася в нього невідривно, щоб не рухатися більше, і завмерла із заплющеними очима і з виразом стримуваного страждання на обличчі.

Женька зателефонувала Іллі й розповіла про таке несподіване ускладнення вдома.

– Не можна зволікати, Женю, – несподівано по-діловому відреагував хлопець, – треба викликати «швидку», у нас бабуся теж гіпертонік, торік мало на той світ не вирушила, лікарі казали, могло бути гірше, якби вчасно не госпіталізували, а раптом інсульт? Викликай лікарів від гріха! Знаю, які вони уперті, ті старі, але якщо їх слухати, то може бути запізно.

У Женьки затремтіли руки, але вона опанувала себе й суворим дорослим голосом повідомила Ользі Яківні, що зараз викличе «швидку», бо ніч попереду і їй навряд чи стане краще. А ще запропонувала зателефонувати синові господині, бо ж треба повідомити.

– Та немає в мене, Женю, ніякого сина. То я так… Щоб не думали, що зовсім самотня…

Ілля з’явився біля під’їзду, саме коли ноші з хворою закочували в білий лікарняний бусик, а схвильована Женька супроводжувала її.

Скутер слідом за «швидкою».

Знайомий погано освітлений коридор у сірих кахлях.

Знову великі стривожені очі Женьки та тремтіння її пальців.

Запах медикаментів і короткі фрази лікарів.

Літня безпорадна жінка, що стогне від кожного руху.

Кардіограма. Тиск. Аналіз крові, узятий на каталці.

Вантажний ліфт із важкими залізними дверима.

Відділення. Палата на вісім ліжок.

Черговий лікар із вечірньою втомою в очах.

Список медикаментів, шприців та «систем».

Ліфт. Цілодобова аптека на останньому поверсі.

Несподівана вартість ліків.

Ліфт. Банкомат у вестибюлі першого поверху.

Ліфт. Аптека.

Ліфт. Відділення. Палата.

Медсестра. Крапельниця. Лікар.

«Вона спатиме до ранку. Можете йти додому».

Два втомлені обличчя, відображені в дзеркалі ліфта.

Автомат із кавою у вестибюлі.

Ніч. Кава та перекур біля прикутого до огорожі скутера.

Гарчання мотору.

Дівочі руки міцно обхопили його ззаду.

Нічний вітер в обличчя.

Чай із бутерами на чужій кухні.

Поцілунки, нереальні від втоми і взаємного бажання.

Розкиданий по кухні одяг.

Сплетіння поцілунків, тіл і простирадл.

Шепіт, стогін, крик.

Тиша. Провалля сну.

Амалія нагодувала Сильву котячою їжею з пакетика, купленого в маленькому магазинчику «Найпотрібніші харчі», що загубився між будинками, і, якби не вивіска, ніхто б і не подумав, що то крамничка. До списку найпотрібніших у спальному районі продуктів ввійшли хліб, молоко, сир, ковбаса, сосиски, кава, тістечка, морозиво, горілка, коньяк, пиво, мінеральна вода, цигарки та корм для кішок і собак.

Говірка продавчиня розпитала про кішку й порадила, що саме взяти. А ще сказала, що за рогом є кіоск товарів для тварин, там можна придбати все необхідне: антиблошиний ошийник, вітаміни, іграшки, зрештою, щітку-«шкрябачку», адже кішку треба вичісувати.

Амалія не мала домашніх тварин, хіба що в дитинстві ховрашка. Артур якось завів був акваріум із кількома великими рибами, та згодом вивіз його до офісу, бо в неї виявили алергію на корм. А кішок вона вважала настільки самодостатніми істотами, що клопіт навколо них здавався просто неприроднім. Тому жінка трохи розгубилася від цих порад, а вдома уважно придивлялася до Сильви: чи добре їй тут?

Кішка уважно обнюхала корм у мисочці, а потім без поспіху, дуже інтелігентно з’їла його й облизалася. Господиня полегшено зітхнула. Вигляд у Сильви був цілком охайний, навіть не вірилося, що вона поневірялася десь по вулицях усі ці місяці, протягом яких Амалія живе в її квартирі.

«А може, вона жила в когось удома і нещодавно втекла?» – майнула думка.

– І що з тобою робити, Сильво? Що робити з тобою, коли я й собі ради дати не можу? – зітхнула вона.

Сильва сіла «глечичком» біля порожньої миски, уважно подивилася на нову господиню, а потім підійшла й потерлася об її ноги.

Увечері вони сиділи на балконі удвох – Амалія в кріслі, Сильва в неї на колінах. Жінка гладила кішку й думала про своє життя. Власне, думала про нього від того моменту, як опинилася в цій квартирі, на узбіччі шляху, яким вони йшли разом з Артуром. Про колишнє вона заборонила собі згадувати. Не мала сил прокручувати те саме кіно й почуватися жертвою.