Міла Іванцова - Живі книги

Вони перекинулися парою фраз про акцію, Катя повідомила, що директорка замовила ще й календарики з рекламою цього експериментального заходу і що люди цікавляться. Розповіла також, що з’явилися й нові читачі, і навіть не обійшлося без курйозу: під час своїх вихідних завітала і записалася в Читачки їхня книжниця Аня, чим неабияк здивувала всіх співробітників. Але правила не забороняють, то чом би й ні?

– І кого ж вона обрала собі «почитати»? – направду здивувався Віктор із несподіваного повороту.

– А десь серед найперших записався був один студент, родом із Карпат, обіцяв купу цікавих історій.

– Ааа! Он воно що! – розплився в усмішці Віктор. – Ну, тоді зрозуміло! І що, вона його вже «почитала»?

– Авжеж! Учора сиділи тут більше години ввечері, він гомонів і руками розмахував, а потім, здається, гуляти пішли разом!

– Молодець студент! І кава з тістечком задурно, і дівчина гарна дісталася!

– То ще хто в нас молодець! За своє тістечко він сам заплатив – по-чоловічому! І за Аніне все теж! – пирснула сміхом Катя й сторожко озирнулася.

– Бачите, яку ви справу закрутили! Респект керівництву! І кав’ярня живе цікавим життям, і люди так несподівано корисно проводять свій час, та ще і з перспективою!

Віктор усміхнувся, усвідомивши, що й сам віднедавна надіявся на певні перспективи, хоча сьогоднішнє мовчання Амалії показало, що не так сталося, як гадалося…

Катя пішла обслуговувати інших клієнтів, а він узявся до обіду, намагаючись діяти відповідно до свого образу.

Коли Віктор покінчив із супом, позаду щось вдарилося об підлогу і задзеленчало. Він здригнувся й автоматично озирнувся назад. Повновидий пан за сусіднім столиком нахилився, щоб підняти свою виделку.

Час минав. Настінний годинник відбивав його плин. Кав’ярня майже спорожніла. Грала тиха музика. Амалія не з’явилася. Віктор допивав узвар, як за його стіл підсів той кремезний чоловік, що обідав за столиком поз а д у.

– Смачного! – зненацька неголосно промовив він, кинувши погляд на Вікторове обличчя.

– Дякую! – відповів той, і чашка завмерла в його руці.

– Я був на війні, – ще більш несподівано сказав чолов’яга.

– Буває, – серйозно відреагував Віктор, допив узвар одним ковтком і обережно поставив склянку на стіл.

– Я з чотирнадцяти років займався східними єдиноборствами, – промовив сусід. – Коли призвали до армії, потрапив у розвідроту. Потім з іще одним моїм товаришем, помінявши кілька військових частин, ми потрапили на Кавказ.

Віктор знову використав свій «метод»: повернув голову на кілька градусів убік, не прямо обличчям до співрозмовника, а трохи навскоси, але при цьому очима спостерігав за ним з-під окулярів. Чому той пан узявся з ним говорити, поки що було незрозуміло. Виглядав він тверезим, говорив неголосно й стримано, а до чого вів розмову – хтозна. Може, почув про акцію і вирішив виговоритися ось так, без зайвих умовностей…

– Це було саме в той час, як розвалювався Радянський Союз, а між Вірменією та Азербайджаном розпалювався конфлікт за Нагорний Карабах. До того ж, поспіхом виводячи війська з країн Закавказзя, які відокремилися, військове командування забуло про наш підрозділ.

Чоловік зробив паузу і потер лоба. Певне, йому було що згадати, але при цьому він уже не вперше кидав короткі прицільні погляди на Віктора, ніби фіксуючи для себе його зовнішність.

– Ось так ми, за великим рахунком пацани, залишилися самі на чужій землі між ворогуючими народами. Нікому не потрібні, без запасів води, їжі, маючи тільки зброю. Щоб вижити, довелося піти найманцем до вірменської армії, займатися бойовою та рукопашною підготовкою їхніх новобранців.

– Серйозно… – промовив Віктор, прикинувши, скільки йому років, якщо на початку дев’яностих цей атлет служив строкову службу.

– Саме тоді, коли кілька разів моє життя буквально висіло на волоску, прийшло розуміння, що ти нікому не потрібний, крім самого себе.

– Розумію.

– То я, власне, веду до того, – нахилився чоловік ближче до сліпого, – що в людини, яка була на війні, усі відчуття загострені.

– І?

– Не знаю, навіщо вам вдавати сліпого, мабуть, є причини і на це. – Кров вдарила Віктору в скроні. – Але робите ви це не надто професійно, скажу я вам!

Атлет випростався на стільці і з усмішкою втупився у Віктора, який не знав, як йому поводитися. Він на мить посунув униз свої темні окуляри і по-доброму всміхнувся розвіднику.

– Так, ви маєте рацію, – тихо промовив він, – і у викритті, і в припущенні, що це навіщось треба.