Міла Іванцова - Живі книги

– Ого! А це вже сюрприз! – здивовано підвищив голос новий знайомий.

– Що сталося?

– Нічого, крім того, що я вас, пане письменнику, – прошепотів він, – бачив по місцевому телебаченню, коли ви приїздили до нашого міста з презентацією вашого нового роману! У мене ексклюзивна пам’ять на обличчя – у мирному житті я фотограф! Але імені вашого, вибачте, не запам’ятав. Світ таки затісний!

– Нічого собі – повне викриття! З мене коньяк, аби тільки ви мовчали! – усміхнено прошепотів Віктор і озирнувся.

– Не п’ю, вибачте! А от історій із мого життя можу розповісти чимало. І всі неймовірні. Хто знає, раптом стануть у пригоді для нових книжок. Але сьогодні повертаюся додому. Лишу вам візитку, хто знає… Може, спишемося чи зідзвонимося колись. Буду радий.

Ольга Яківна трохи оклигала після кількох уколів і двох крапельниць, що їй поставили вчора ввечері й сьогодні зранку, і вже більш-менш могла говорити й перевертатися на ліжку, правда, ходити ще не наважувалася, бо паморочилося в голові. Але жіночка, ліжко якої було поруч із її, під вікном, допомагала, чим могла, бо була «ходяча» і чекала на виписку.

За обідом, який слабкі пацієнти споживали прямо в палаті, жіночки нахвалювали «онуку» нової сусідки, яка так піклувалася про стареньку: і вчора хвилювалася не на жарт, і сьогодні прибігала спитати лікаря, як почувається хвора, і бананів принесла, нарізаної ковбаски та пляшку кефіру.

Ольга Яківна слухала жіночі розмови, кивала та сьорбала порожній лікарняний супчик, заїдаючи тою ковбаскою, а самій сльози наверталися на очі – якби ж то вона мала таку онуку! А життя склалося, як склалося. Не було в неї не те що онуки, а й того «віртуального» сина, і взагалі нікого. Був колись чоловік, та й той уже років двадцять, як помер. А дітей Бог не дав. І ось тобі маєш, хто б міг подумати, що це кумедне дівчисько, яке оселилося в неї близько тижня тому, так перейматиметься, аби стара ненароком не померла. Сумно бути старою й немічною. Лежала вона й думала про те, що казка про Гидке Каченя могла би мати продовження. Як через певну кількість літ той чудесний лебідь знову поволі перетворився на гидке й немічне каченя…

Розмови сусідок по палаті точилися навколо того, що лікарні наші умовно безкоштовні і що стартовий список куплених «онукою» ліків, шприців, систем-крапельниць, які з учорашнього вечора лікарі пустили в хід, певне, обійшовся в чималу суму. Але Женька про це мовчала. Також бачила Ольга Яківна, що з нею вчора був той худий височенний хлопець, начебто брат, який притягнув у перший день її торби. І звідки він тут узявся? Але, бач, возилися удвох із чужою старою…

Ольга Яківна зітхнула і притисла повіками зрадницькі сльози, що підступали до очей. Вона й так чимало років трималася «на ентузіазмі», народних методах лікування та просто небажанні помирати, а ось так попала… Коли Женька прибігла сьогодні, залишивши на годинку своє робоче місце, старенька подякувала їй за вчорашню підтримку, а може, і за порятунок. І тихенько розповіла, що вдома на кухні, за вазоном зі старим алое, у клейончастому пакетику з-під пастеризованого молока лежить певна сума грошей, яку дівчина має взяти й принести до лікарні. А також вирахувати звідти вартість лікарняних закупів.

– Добра ви й необачна! – пожартувала Женька. – А як я поцуплю і проп’ю вашу заначку?

– Ну, тоді, виходить, я геть не розбираюся в людях! – Жінка вдячно стиснула своєю худенькою рукою Женьчину руку. – І брату своєму передай, що дякую йому… І перепрошую за клопіт.

Женька не стала далі підтримувати розмову, кивнула й попрощалася, пообіцявши забігти ввечері після роботи.

На вулиці біля лікарні Женька набрала з мобільного маму, спитала, як та почувається й чи не треба чимось допомогти. Мати, здивована такою увагою, запевнила, що все нормально, хіба що Жора знову вчора випив і «мотав душу», але вона вже звикла. Женька зітхнула – чим вона могла зарадити в цій справі? Може, у матері доля така – терпіти різних рагулів?

– Мам, чуєш, а що хворим до лікарні носять, у сенсі, щоб поїсти?

– Господи, ти що, до лікарні втрапила? Ти де взагалі?

– Та ні, ну, мам… Ну я ж, здається, нормально спитала: що можна понести людині в лікарню? Значить, я не в ній! – поспішила заспокоїти матір. – Учора мою хазяйку тиском накрило, то довелося їй «швидку» викликати.

Дівчина вислухала ахи й охи з цього приводу, також про «бульйончик» та «домашненьке», але мусила повертатися на роботу й попрощалася з мамою, заходячи в маршрутку. Вона сіла на вільне місце й миттю задрімала, хоч і недалеко було їхати. Але внутрішній компас точно відслідковував напрямок, і дівчина знала, що коли маршрутка поверне ліворуч і рушить у бік Дніпра, треба готуватися на вихід. Навіть уві сні якимось дивом Женька відчувала річку як незмінний орієнтир у пересуваннях містом.